Борва мечів - Джордж Мартін

Боягуз… Так завжди казав про нього батько, князь Рандил. І мав рацію. Сем був спадкоємцем роду, та виявився геть негідним, і батько відіслав його на Стіну. Тепер брат Дікон успадкує землі та замок дідицтва Тарлі, а заразом і обіручного меча на ім’я Серцеруб, яким багато століть пишалися господарі Рогошпилю. Сем спитав себе, чи зронить Дікон хоч одну сльозу за братом, померлим серед снігів десь за краєм світу. «Чого б це, справді? Хіба по боягузові варто лити сльози?» Так казав його батько матері з півсотні разів. І Старий Ведмідь теж це знав.

— Вогняні стріли! — заревів князь-воєвода тієї ночі на Кулаку, раптом з’явившись серед них верхи на коні. — Дайте їм вогню!

Саме тоді він помітив Сема, що відчайдушно трусився поруч.

— Тарлі! Ану геть звідси! Твоє місце — коло круків!

— Я… я… я відіслав листи.

— Добре.

На Мормонтовому плечі крук повторив луною:

— Добр-ре, добр-ре.

Князь-воєвода у хутрі та кольчужній броні виглядав величезним; за чорним сталевим заборолом люто виблискували очі.

— Ти тут плутаєшся під ногами. Повертайся до кліток! Не хочу тебе шукати, якщо знадобиться відіслати ще листа. Тримай птахів напоготові.

На відповідь він не чекав, а розвернув коня і затрусив уздовж кільцевого муру, гукаючи:

— Вогонь! Дайте їм вогню!

Семові не треба було наказувати двічі — він побіг назад до птахів так швидко, як несли його товсті ноги. «Ану ж напишу листи заздалегідь» — подумав він, — «то й круки швидше полетять». І заходився розпалювати невеличке вогнище — зігріти замерзле чорнило.

З вогнищем Сем прововтузився довше, ніж гадав, а тоді всівся на камінь з пером та пергаменом і почав писати. «На нас напали під снігом, у мороз, але ми відігнали їх вогняними стрілами» — нашкрябав він, чуючи, як бринить голос Торена Рідколіса:

— Накладай, тягни… пускай!

Сичання стріл було солодше за материну колискову.

— Гори, здохле стерво, гори! — клекотливо виспівував Дивен. Братчики весело гукали та зухвало лаялися.

«Усе безпечно» — написав Сем. — «Кулак Першолюдей утримано.» Він молився і сподівався, що хлопці стріляють з луків ліпше за нього.

Готову цидулу Сем відклав убік і взяв чистий пергамен. «Битва на Кулаку триває під сильним снігопадом» — написав він, аж тут хтось заволав:

— Ідуть! Не падають!

«Чия буде перемога, наразі невідомо.»

— Списники! — гукнув ще хтось. Можливо, пан Маладор, але Сем не ручився б.

«Упирі напали на Кулаку, під снігом» — написав він, — «але ми відігнали їх вогнем».

Сем обернувся і побачив крізь снігопад величезне багаття посередині табору; навколо нього невпинно рухалися вершники. Сторожовий загін, зрозумів він — готується збивати і затоптувати копитами усіх, хто прорветься крізь мур. Вони озброїлися смолоскипами замість мечів і саме підпалювали їх у багатті.

«Упирі з усіх боків» — написав Сем, коли почув галас від північного муру. — «Одночасно з півночі та півдня. Мечів і списів не бояться, лише вогню.»

— Стріляй, стріляй! — заверещав голос у темряві.

Хтось інший скрикнув:

— Що це за кляте одоробло?!

Третій відповів:

— Велетень!

Але четвертий заперечив:

— Ведмідь! То ведмідь!

Страшно заіржав кінь, загавкали хорти, а галасу здійнялося стільки, що Сем не зміг розрізнити голоси. Він писав швидко, один лист за іншим. «Дичаки-упирі, а з ними велетень чи, може, ведмідь. Ми оточені.»

Він почув хряскіт криці на дереві, який міг означати лише одне. «Упирі всередині муру. Бій триває у таборі.»

Повз нього до східної стіни прогуркотів тузінь братчиків верхи на конях. У руці кожний вершник тримав палаючу гілку, від якої витягувалися назад язики полум’я. «Князь-воєвода Мормонт зустрічає їх вогнем. Ми перемогли. Перемагаємо. Тримаємося. Прорубуємо собі шлях на волю і йдемо до Стіни. Застрягли на Кулаку в оточенні сильного ворога.»

Один із вояків Тіньової Вежі вигулькнув з темряви, зробив кілька непевних кроків, впав Семові до ніг і помер, не встигнувши доповзти до вогнища якихось пів-аршина. «Поразка» — написав Сем, — «битву програно. Пропали наші душі.»

Навіщо він згадав битву на Кулаку? Якраз про неї Сем прагнув забути понад усе. «Не згадувати ніколи, нізащо.» Він спробував згадати свою мати, меншу сестру Талку або дівчину Йолю з Крастерового Дитинця. Але тут хтось струснув його за плече.

— Ану вставай! — мовив чийсь голос. — Гей, Семе, тут спати не можна! Підводься, і ходімо.

«Я не спав, я згадував.»

— Іди геть, — відповів він. Слова мовби замерзали на холодному вітрі. — Мені тут добре. Ось перепочину лишень…

— Ану ставай на ноги! — Так, то був голос Грена, хрипкий та грубий. Він височів над Семом у чорному одязі, вкритому снігом. — Старий Ведмідь не велів спинятися. Ти тут загинеш.

— Грен. — Він усміхнувся. — Та ні, все гаразд, мені тут добре. А ти йди собі. Я відпочину і дожену.

— Дзуськи! — Гренова цупка брунатна борода геть обмерзла навколо рота; з нею він скидався на старого діда. — Ти або замерзнеш на смерть, або тебе Інші вхоплять. Ану, Семе, ставай на ноги!

Увечері у замку Чорному перед початком походу Пип, як завше, дражнив Грена, згадав Сем: гигикав і казав, що його добре посилати на розвідку, бо він надто дурний, щоб чогось боятися. Грен люто заперечував, поки не усвідомив, що верзе. Він мав міцну будову, дебелий карк, чималу силу в руках і плечах — недарма пан Алісер Терен раніше кликав його «Бицею», так само, як Сема «панком Кабанком», а Джона — «Снігом-воєводою». Але до Сема Грен завжди ставився дружньо та приязно. «Але ж то лише через Джона. Якби не Джон, мене б тут усі зневажали.» І ось Джон зник — загубився у Вискливому Пересуві з Кворином Півруким і, певніше за все, загинув. Сем радо поплакав би за ним, але боявся, щоб сльози не замерзли — бо й без них ледве тримав очі розплющеними.

Поруч із ним зупинився високий братчик зі смолоскипом, і на якусь чудову мить Сем відчув тепло на обличчі.

— Та облиш його, — звернувся братчик до Грена. — Хто не може йти, тому однак каюк. Збережи сили для себе, Грене.

— Він встане, — уперто відповів Грен. — Йому треба лишень трохи допомогти.

Братчик рушив уперед і