Борва мечів - Джордж Мартін
Сем схлипнув і зробив ще крок. Сніг вихорився навколо. Іноді він падав з білого неба, а іноді з чорного — то було єдине, чим день різнився від ночі. Сніг лежав на плечах товстим кожухом, громадився на клумаку і робив його ще важчим. Поперек страшно болів, наче хтось устромив у нього ножа і з кожним кроком крутив туди-сюди. Плечі потерпали від ваги кольчуги. Він би віддав усе на світі, щоб її зняти, але боявся. Адже задля того довелося б зняти чимало одягу — і тоді холод дістав би його хижими зубами.
«Якби ж я був сильніший…» Та чого марно загадувати? Насправді Сем був слабкий і жирний, ледве тягнув на ногах власну вагу, а кольчуга його майже доконала. Здавалося, що плечі стерті вже до сирого м’яса, хай там скільки шарів тканини і м’якої підбивки прокладено між тілом та залізом. Що він мав робити? Лише плакати. І він плакав, і сльози крижаніли йому на щоках.
Сем схлипнув і зробив ще крок. Крижана кірка ламалася під ногами, а інакше він і не помітив би, що кудись іде. Ліворуч та праворуч, ледве видні за мовчазними деревами, крізь сніговій слабенько пробивалися жовтогарячі плями смолоскипів. Повертаючи голову, він їх бачив — вони тихо повзли лісом, хиталися вгору-вниз і вперед-назад. «Старий Ведмідь поставив кільце вогню» — згадав він, — «і лихо спіткає того, хто залишить своє місце без наказу». Коли він іде, то начебто доганяє ті смолоскипи, що рухаються попереду… але ж ні, вони теж мають ноги — довші та сильніші, ніж у нього. А йому, на його ногах, вже ніколи їх не наздогнати.
Учора Сем попросився у смолоскипники — хай навіть мусив би йти поза головною валкою попід боком у темряви. Він понад усе прагнув мати вогонь, марив про нього. «Якби я мав вогонь, то не гибів би від морозу.» Але хтось йому нагадав, що він уже тримав довіреного йому смолоскипа, але впустив у сніг і дозволив згаснути. Сем і не пам’ятав, коли впустив того смолоскипа. Та навряд чи братчики йому брехали. Він був надто слабкий, аби довго тримати руку вгорі. Цікаво, чи то Ед, а чи Грен нагадав йому про смолоскип? Цього він теж не пам’ятав. «Жирний, немічний непотріб. Де й мав у голові якийсь розум — там самий лід лишився.» Він зробив ще один крок.
У дорозі Сем нагорнув шалика навколо носа і рота, проте його давно вкрили скрижанілі шмарклі, й тепер Сем лякався, щоб шалик не примерзнув йому до обличчя. Важко було навіть дихати; від холодного повітря скніло у грудях.
— Змилуйся, Мати, — бурмотів він тихо і хрипко у своє крижане забороло. — Змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати.
Проказуючи молитву до Матері, він щоразу робив крок, просуваючи ноги крізь сніг.
— Змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати.
Його власна мати знаходилася у безпеці — в замку Рогошпиль за тисячі верст на південь, разом із його сестрами та малим братом Діконом. «Вона мене не чує — так само, як і Вишня Мати.» Септони казали, що Мати — наймилосердніша з Седмиці. Але ж Седмиця не мала тут, за Стіною, жодної влади. Тут правили старі боги — безіменні боги дерев, вовків та снігів.
— Змилуйтеся, — прошепотів він до усіх, хто ладен був слухати: старих богів, нових богів, та хоч гемонів із пекла. — Змилуйтеся, майте до мене ласку.
«А Маслин верещав про змилування на все горло.» Навіщо він про нього згадав? Адже радий був би забути назавжди. Чолов’яга сахнувся назад, упустив меча, почав благати, здаватися, навіть зірвав із себе товсту чорну рукавицю і пхнув її уперед як запоруку, наче сталеву лицарську… а сам невпинно верещав про змилування, аж доки упир не підняв його у повітря і трохи не відірвав йому голову. «В мертвих не лишилося милосердя, а в Інших… ні, не треба про них думати, не треба і згадувати. Іди, як ішов, та й по тому.»
Сем схлипнув і зробив ще крок.
Пальці ніг перечепилися на корені під кіркою льоду, Сем запнувся і важко впав на одне коліно, аж язика собі прикусив. У роті відчувся смак крові — теплої крові, теплішої за усе, що він куштував від самого Кулака. «Ось і каюк» — подумав він собі. Сили знову підвестися геть не лишилося; він намацав гілку дерева, ухопився, спробував підтягнутися на ноги, але вони заніміли і не тримали. Кольчуга була така важка, а він — такий товстий, такий слабкий, такий утомлений.
— Ставай на ноги, Кабанку, — загарчав хтось, проходячи мимо, але Сем не звернув уваги. «Ось ляжу тут у снігу і заплющу очі.» Непогана думка: померти просто тут. Холодніше вже не буде; за якусь годину зникне і біль у попереку, і жахливий біль у плечах. А ніг він уже не чує. «Я буду не перший. Ніхто не скаже, що я помер першим.» На Кулаку загинуло кількасот братчиків, вони падали усюди навколо нього; ще чимало померло згодом, і він бачив їхню смерть. Сем здригнувся, відпустив гілку і зсунувся у сніг. Він знав, що сніг холодний та вогкий, але крізь товстий одяг його не відчував. Сем подивився вгору, на бліде білувате небо. На живіт, груди та повіки йому падали сніжинки. «Сніг вкриє мене товстою білою ковдрою. Там, під снігом, буде тепло і затишно. А про мене скажуть, що я помер присяжним братчиком Нічної Варти. Так, я виконав обов’язок і не порушив присяги. Я жирний, слабкий та боягузливий, але обов’язком я не знехтував.»
За обов’язок він мав догляд за круками. Власне, саме на те його брали у похід. Сем іти зовсім не хотів, так усім і казав — адже він такий боягуз. Він саме так усім і розповідав. Але маестер Аемон був дуже старий і сліпий, тому з круками мусив поїхати Сем. Князь-воєвода віддав йому наказ ще тоді, коли вони ставали табором на Кулаку.
— Ти не вояк, хлопче, ми з тобою це добре знаємо. Якщо на нас нападуть — не роби дурниць, не намагайся довести казна-що, бо лише плутатимешся під ногами. Ти маєш відіслати звістку. Не бігай, не питай мене, яку саме. Напиши усе сам і відішли птаха до
