Борва мечів - Джордж Мартін
Наступного ранку вони залишили битий шлях і рушили полями. Рвучко дмухав вітер, вихорив брунатне листя навколо кінських копит, зате хоч дощ нарешті припинився. Коли з-за хмари вигулькнуло сонце, то засяяло так яскраво, що Ар’я мусила накинути каптура, щоб не засліпитися.
Зненацька вона дещо усвідомила і натягнула повід.
— Ми їдемо не в той бік!
Гендрі застогнав:
— Що таке? Знову той клятий мох?
— На сонце подивися! — відказала вона. — Ми прямуємо на південь!
Ар’я шарпнула мапу з сакв, щоб показати, про що йдеться.
— Не треба нам було залишати Тризуб. Ось поглянь. — І розкотила мапу на коліні. На неї тепер дивилися усі. — Водоплин отут, між річками!
— Тут таке діло, — мовив Джак-Щасливець, — ми й самі знаємо, де Водоплин. Бували.
— Але ти зараз їдеш не до Водоплину, — прямо і відверто буркнув Лим.
«А була ж майже на місці» — подумала Ар’я. — «Хай би тоді забрали коней. Решту шляху подолала б пішки, не розсипалася.» Вона згадала свій сон і вкусила губу.
— Та не дивися ти вовком, дитинко, — мовив Том Семиструнний. — Ніхто тобі нічого не заподіє, слово честі.
— Якої ще честі — честі брехуна?
— Ніхто не брехав, — відказав Лим. — Ми тобі нічого не обіцяли. Бо самі ніколи не знаємо наперед, що з ким буде.
Але Лим не очолював загін, та й Том теж. За ватажка тут був тирошієць Зеленоборід, і Ар’я обернулася до нього.
— Відвезіть мене до Водоплину, отримаєте нагороду! — зробила вона відчайдушну спробу.
— Слухай-но, малеча, — відповів Зеленоборід, — коли селюк ловить звичайну білку, то патрає її та кидає до казана. А коли знаходить серед гілля золоту, то несе її до свого князя, якщо не дурний. Бо дурний потім тричі пошкодує, що не поніс.
— Я не білка! — розсердилася Ар’я.
— Авжеж білка! — засміявся Зеленоборід. — Мала золота вивірка, що їде до князя-блискавки, хоче вона того чи ні. А він уже хай вирішує, що з тобою робити. Можу ручитися, князь сам відішле тебе до паніматки. Саме так, як ти хотіла.
Том Семиструнний кивнув.
— Таки-так, князь Берік — він такий. Він учинить з тобою по правді, ось побачиш.
«Князь Берік Дондаріон.» Ар’я пригадала усе, що чула про нього у Гаренголі від ланістерівців та Кровоблазнів. Берік-чугайстер, хазяїн лісу. Берік, якого вбивав Варго Хап, а перед ним — пан Аморі Лорх, а ще двічі — Гора-на-Коні. «Якщо він не відішле мене додому, я його теж вб’ю.»
— Навіщо мені до князя Беріка? — спитала вона стиха.
— Ми відвозимо до нього всіх наших шляхетних бранців, — відповів Анжей.
«Бранців.» Ар’я глибоко вдихнула, щоб заспокоїти думки. «Спокійна, мов тиха вода.» Вона зиркнула на розбійників, що сиділи верхи, і обережно розвернула голову свого коня. «А тепер — стрімка, мов змія» — подумала вона, щосили вдарила п’ятами боки огиря, ринула просто між Зеленобородом та Джаком-Щасливцем і встигла ще вхопити краєм ока злякане обличчя Гендрі, коли його кобила поспіхом забиралася з дороги. А тоді ще мить — і ось вона вже щосили летить полем.
На північ, на південь, на схід чи захід — тепер байдуже. До Водоплину вона якось дістанеться потім, а зараз аби лише здихатися їх усіх. Ар’я нахилилася у сідлі й пустила коня учвал. Позаду лаялися розбійники, гукали до неї, щоб поверталася. Вона спробувала не чути їхніх голосів, відкинути їх від себе, але зиркнула за плече і побачила, що за нею женуться четверо: Анжей, Гарвін та Зеленоборід біч-обіч один одного, і Лим далеко позаду, ляпаючи жовтим кобеняком за плечима.
— Скачи, конику! — мовила вона до коня. — Прудко, мов сарна!
Ар’я неслася потемнілими, вкритими бур’яном полями, крізь траву заввишки до пояса і купи старого листя, яке розліталося навсібіч від вітру, що здіймав кінь, проносячись мимо. Ліворуч був ліс, помітила вона краєм ока. «Там можна від них відірватися.» З одного боку поля біг сухий рів, але його вона перескочила, навіть не стишивши кроку. А тоді пірнула в купу в’язів, тисів та берізок. Швидко озирнувшись, вона побачила, що Анжей та Гарвін не відстають, але Зеленоборід муляється далеко позаду, а Лим зовсім зник з очей.
— Швидше! — заохотила вона коня. — Ти ж можеш! Хуткіше!
Вона проскочила між двох в’язів і навіть не зупинилася роздивитися, з якого боку в них росте мох. Перестрибнула гнилий стовбур, оминула велетенську купу вітролому, з якої на всі боки стирчало зламане гілля. Тоді видерлася вгору невисоким схилом, спустилася униз іншим — сповільнюючи й прискорюючи крок, викресуючи іскри з кременів під копитами. На вершині пагорба Ар’я знову обернулася. Гарвін перегнав Анжея, та обидва відстали не набагато. Зеленоборід виднівся позаду — схоже, втомився від погоні.
Шлях їй перегородив потічок. Ар’я заплюскотіла водою, засипаною вогким брунатним листям. Дещиця його прилипла до ніг коня, коли вони вибралися на інший берег. Тут підлісок був густіший, земля повнилася коренями та каменями. Довелося їхати повільніше — і все одно так швидко, як тільки можливо.
Новий пагорб, і цього разу крутіший. Знову вгору, тоді вниз. «А чи великий тут ліс?» — зацікавилася вона. Кінь у неї був прудкий — щодо цього Ар’я мала певність, бо вкрала з гаренгольскої стайні Руза Болтона одного з найкращих. Але швидкість його тут лише марнувалася. «Треба знову в поле. Знову вибратися на шлях.» Замість шляху знайшлася звіряча стежка, вузька і нерівна. Та все ж краще, ніж зовсім навпростець. Вона понеслася стежкою, ухиляючись від гілок, що летіли у обличчя. Одна зачепилася за каптура і зірвала його з голови; на пів-удару серця вона злякалася, що гілка так само упіймає її.
З кущів, налякана тупотом коня, вискочила лисиця. Звіряча стежка вивела її до нового
