Світляки на полі бою - В В Срібна

*― Даніязе, що треба сказати?

*― Вибач мамо.

Рустем засміявся і тримаючи хлопця однією рукою, обійняв дівчину після чого витер її сльози й поцілував у лоба.

― Брате!- Ян помахав Дем’яну, який прийшов провести молодшого у такий важливий для нього день

― Нарешті! Пішли, а то ще запізнимося на екзамен.- посміхнувся він, підходячи до Яна.

― Так!

За декілька хвилин вони були вже у воріт академії. Величезної будівлі у центрі якої був купол оповитий тернами, він був повністю прозорий. Терни трималися на магічному захисті, з чотирьох сторін були вежі, які були у два рази вищі за купол, вони були зроблені із каменю, який не дивлячись на свою сіроту, відливав то синім, то зеленим, над куполом у повітрі висів величезний куб, який був також увесь у зеленій пелені рослин. Територія академії була досить велика, на ній навіть умістилось озеро. Повсюди були росини, які ніби ховали її від всіх непотрібних очей. Рослинність була не такою, як у їхньому селі, навколо було дуже багато дивних квітів і дерев.

― Ніколи не бачив таких рослин.- здивовано мовив Ян.

― За межами цього лісу їх важко знайти, але можливо. Всі вони наповнені магією, якщо вступиш у тебе буде окремий предмет де ти будеш їх вивчати.

― Он воно як.- мовив Ян і після невеликої паузи продовжив:- Дем’яне, я от все думаю, який по важкості буде екзамен.

― Невже мій молодший братик хвилюється?- кепкуючи з Яна, сказав він.

― А ось і ні!-  почервонівши відповів хлопець, на що Дем’ян лише засміявся.

― Не хвилюйся, дивлячись на те як нас готував дідусь, все пройде легко.

― Я і не хвилююся!

Дем’ян залишив меншого у входу в академію, Ян з хвилину постоявши, зайшов у середину. Всіх вступників провели до великої зали. Хлопці та дівчата стояли й слухняно чекали перешіптуючись і гадаючи як все буде відбувати. На диво було більше людей ніж хлопцю колись розповідали. Тому хвилювання знову трохи взяло верх, адже не дивлячись на кількість людей, прохідних місць було стільки ж. Як тут до залу зайшов старезний чоловік. Його вуса були ледве не до поясу, коротке, кучеряве, біле волосся і коричневі очі, які так гарно переливалися червоним. Здавалося, що в якусь мить вони й справді міняли колір. Одягнений він був у довгий, чорний одяг на срібних ґудзиках. Вона діставала до самої підлоги, а під нею була сорочка і чорні штани. Поверх сорочки виднівся дуже гарний медальйон також зі срібла.  Це була невеличка пляшечка, що знаходилася посеред кола, яке уособлювало собою сонце і місяць.

― Вітаю вас! Моє ім’я Власій Олуро, і я директор першої академії у світі магів, якщо у вас вийде сюди вступити, рахуйте ви потрапили в число найкращих! Я вітаю всіх, хто стоїть у  цьому залі! Сьогодні ви отримаєте шанс пройти іспит! Я бажаю всім успіху! Роверо!

Після того, як він викрикнув це, за мить підлога почала тремтіти. За декілька секунд вони опинилися ніби на величезній хмарі та почали злітати все вище і вище. Ян від неочікуваності здригнувся, але за декілька секунд прийшов до тями й почав насолоджуватися чарівним видом. Десь там унизу ходили учителі та старші курси, здалеку він навіть побачив Дем’яна, який дивився на хмару посміхаючись, але за хвилину пішов. Подивившись угору, Ян зрозумів, що вони направляють до того самого кубу. І він мав рацію, за хвилину вони вже були усередині. Здавалося, що вони у якомусь іншому світі, все було таким  блідим, а трава білою. Вгорі світилася біла куля.

― Вітаю вас, я професор Тероса і я буду приймати у вас екзамен! -  це була жінка років п’ятдесяти у довгій чорній сукні зі срібними візерунками й дивними сережками, які світилися. У неї було русе волосся з невеликою сивиною і зелені очі. Вона стояла посеред зали біля невеликого клинка, який був оплетений терновими вітами й книгою у шкіряній обкладинці, які лежали на невеликому стенді зі срібла. - Я буду називати номери, цей номер виходить сюди й кладе одну руку на книгу, а іншою бере кинджал! Це покаже його здібності, якщо вони не проявляться, або вони будуть недостатньо сильними ви провалилися, але, якщо ви не проходите, не забувайте, що у вас буде ще декілька днів, щоб вступити в більш низькосортні академії! Що ж почнемо!- вона промовила закляття і перед нею з’явився і розгорнувся свиток.

З кожною запрошеною людиною вона щось записувала у нього нічого не говорячи. По тілу Яна пробігли мурашки, в його голові крутилися найгірші думки, адже, якщо він не вступить в першу академію це стане найбільшим програшем за все його життя. Все ж він нервував через те, що ніколи раніше.

― Номер двадцять три.- Ян здригнувся і направився до стенда. Доторкнувшись до книжки, він взяв кинджал і у книжці з’явилося магічне коло чорного кольору навколо якого вилися ниточки різних кольорів. Хлопець нічого не  встиг зрозуміти, як жінка сказала:- Все можеш іти.

Хлопець нічого не розуміючи, поклав кинджал на місце і відійшов.

Після того, як їх відвели назад і назвали імена тих, хто пройшов Ян задоволений вийшов надвір там його вже чекав Дем’ян.

― Ну що? Пройшов?- посміхаючись, спитав він.

― Так!- радісно викрикнув хлопець.

 Ян йшов із книжкою до кабінету у якому мав бути наступний урок. Тут до нього підійшла дівчина і хлопець, він пам’ятав їх ще з екзамену, адже дівчина поводилася занадто самовпевнено, а хлопець навпаки був дуже схвильованим і невпевненим.