Чорнильна кров - Корнелія Функе
Звісно, Елінор непокоїлась, чи всі ці створіння бува не продерлись до її бібліотеки. Не увесь же час вони стояли на кухні зі скляним поглядом? Та зрештою попросила Даріуса пошпигувати, вдаючи, ніби розпитуватиме про кулінарні побажання. Даріус повернувся з заспокійливою звісткою: її святая святих виглядала жахливо, утім крім Орфея, його огидного пса і ще одного блідого чоловіка, котрий Даріусу підозріло нагадував Кентервільського привида, ніхто не обмацував, не забруднював, не обнюхував чи якось інакше не обтяжував книжок Елінор.
— Слава Богу! — зітхнула вона полегшено. — Отже, вони повертаються туди, звідки прийшли. Огидний хлопчисько розуміється на своєму ремеслі. І, певно, він таки навчився їх вичитувати: ніхто не зникає в книжках замість вичитаних істот!
— Авжеж, — зауважив Даріус, і Елінор здалося, що вона відчула тінь заздрощів у його голосі.
— Утім, він монстр, — додала вона, недотепно намагаючись утішити Даріуса. — Шкода, що цей будинок має щедрі їстівні припаси, інакше Орфей вже давно мусив би послати Ґевала на закупи і самотужки впоратися з нами обома.
Так минали дні, а вони не могли нічого змінити ані у власному ув'язненні, ані з Мортимером і Резою. Про Меґі Елінор намагалася взагалі не думати. А Орфей, єдиний, хто міг би в усьому так легко навести лад, сидів, як гладкий блідий павук, у її бібліотеці й бавився з її книжками та їх мешканцями, неначе то були іграшки-складанки.
— Цікаво, скільки ще так триватиме? — нарікала вона, певно, всоте, поки Даріус насипав рис у миску, — звісно, варений так довго, як то має бути, м'який, проте розсипчастий. — Невже він планує довіку тримати нас як дармову обслугу, а він тим часом розважатиметься з моїми бідолашними книжками? В моєму домі?
Даріус нічого не відповів. Натомість він мовчки наповнив чотири тарілки їжею, від якої Орфей напевно не поспішатиме йти з цього дому.
— Даріусе! — прошепотіла Елінор, поклавши руку на його сухорляве плече. — Може, ти все-таки спробуєш? Хоч він і тримає книжку завжди біля себе. Ти міг би додати йому щось у їжу…
— Він змушує Цукра скуштувати першим.
— Так, я знаю. Ну тоді мусимо спробувати щось інше. А потім ти нас зачитаєш до книжки, услід за ними! Позаяк цей мерзотник не хоче вичитати їх до нас, підемо услід за ними!
Даріус похитав головою, як і щоразу, коли Елінор добирала до тієї самої ідеї інших слів.
— Я не можу, Елінор! — шепотів він, а його очі туманіли, чи то від пари, що здіймалася з їжі й осідала на окулярах, чи то від сліз, їй ліпше було того не знати. — Я ніколи ще нікого не зачитував до книжки, завжди лише вичитував з неї, і ти знаєш, чим це закінчувалось.
— Ну, гаразд, тоді вичитай когось сильного, хороброго. Абикого. Хай лиш вижене тих обох з мого будинку! Кого обходить, з'явиться він пласконосим чи безголосим, головне, щоб він мав цілу гору м'язів!
Цукор просунув голову в двері. Його голова, не ширша за шию, щораз дивувала Елінор.
— Орфей запитує, як там їжа?
— Саме готова, — відказав Даріус і тицьнув йому до рук тарілку, що парувала.
— Знову рис? — пробурчав Цукор.
— Так, мені шкода, — сказав Даріус, проходячи повз нього з тарілкою для Орфея.
— А ти берися до десерту! — наказав Цукор Елінор, коли та піднесла виделку з їжею до рота.
Ні. Так не може тривати далі. У власній бібліотеці огидний хлопчисько кидає її книжки на підлогу, наче то цукеркові коробки.
«Має бути якийсь вихід! — думала вона, накладаючи у дві мисочки горіхове морозиво. — Має бути. Має бути. І чому мені, дурній, нічого не спадає на думку?»
Вервечка полонених
— Отже, ви не вірите, що він помер?
Він надяг капелюха.
— Я, звісно, можу помилятись, утім вважаю, що він живий. Усі симптоми свідчать про це. Піди подивись на нього, а коли я повернусь, то й вирішимо.
Лі Гарпер. Вбити пересмішника
Надворі було темно, коли Меґі з Фаридом вирушили услід за Вогнеруким. «На південь, увесь час на південь», — казав Хмароходець. Проте як визначитись, чи йдеш на південь, коли немає сонця і жодних зірок, які б світили крізь чорне листя? Здавалося, темрява пожерла все довкола: дерева і навіть землю під ногами. Мутлики пурхали їм у обличчя, налякані вогнем із Фаридових долонь. Здавалося, що дерева мають очі й руки, а вітер доносив голоси, які шепотіли Меґі незрозумілі слова. Будь-якої іншої ночі вона просто зупинилася б або побігла з хащі. Але цієї ночі вона знала лиш одне: мусила знайти Вогнерукого та батьків, бо не було страху, сильнішого за той, що вгніздився в її серці відтоді, як вона побачила кров Мо на соломі.
Фарид щоразу знаходив сліди від чобіт Вогнерукого, зламану гілку, слід куниці, але ось він безпорадно зупинився і не знав, куди йти. Суцільні дерева у тьмяному місячному світлі, так щільно порослі, що не протоптати стежку між стовбурами. Меґі бачила очі над собою, позаду і поруч. Голодні очі, сердиті очі.
— Фариде! — прошепотіла вона. — Залазьмо на дерево і дочекаймося сходу сонця. Якщо підемо далі, то нізащо не знайдемо сліду Вогнерукого.
— Мені теж так здається! — Вогнерукий так тихо з'явився з-за дерев, немов там стояв. — Уже цілу годину я чую, як ви услід за мною борозните хащу, мов червоні вепри. — Проноза просунув голову між його ніг. — Ось це і є непрохідна хаща, її не найпривітніший закапелок. Дякуйте, що мені вдалося переконати деревних ельфів на ясенях, що ви ненавмисне понадломлювали гілки. А як щодо нічних жахів? Гадаєте, вони не відчувають вас? Якби я їх не розігнав, лежали б ви оповиті страшним сном, як дві мухи павутинням.
— Я не піду назад, — сказала Меґі й твердо поглянула на Вогнерукого. — Я не піду назад, що б ти там не казав.
Вогнерукий мовчки подивився на неї.
— Знаю. Така сама, як твоя мати.
Усю ніч і весь день вони йшли по широкому сліду панцерних. Лише час від часу, коли Вогнерукий бачив, що Меґі від утоми мало не падала з ніг, то оголошував привал. Аж коли сонце ховалося за верхів'я дерев, у зелені хащі, коло підніжжя пагорба, Меґі побачила темну стрічку дороги, на якій розташувались хатинка і стайні.
— Єдиний заїзд неподалік кордону, — прошепотів їм Вогнерукий. — Певно, вони залишили своїх коней у заїзді. У хащі значно швидше пересуватися пішки. У заїзді зупиняються всі, кому треба на
