Чорнильна кров - Корнелія Функе

Тихий голос у глибині душі завжди висловлювався у найбільш неслушні хвилини. Проте Феноліо призвичаївся пропускати його повз вуха.

Розенкварца не було на місці. Певно, він виліз із вікна відвідати знайомого скляного чоловічка. Феї також, здавалося, повилітали геть. Зітхнувши, Феноліо сів на ліжко. Він сам не знав чому подумав про онуків, про галас і регіт, яким вони заповнювали його хату.

«Ну то й що? — він гнівався сам на себе. — Мінервині діти здіймають такий самий галас, і як часто ти виганяв їх надвір, бо тобі було занадто!»

Почулися кроки.

«Ось тобі й на. Про вовка помовка!»

Він не в гуморі розповідати історії. Він мусить пакувати речі і сповістити Мінерву, що їй треба шукати нового квартиранта.

— Геть звідси, — гукнув він. — Дратуйте свиней на подвір’ї або курей, а Чорнильний ткач не має часу, бо переїздить до замку!

Двері відчинилися навстіж, однак із-за них вистромились аж ніяк не дві дитячих голівки. Замурзане обличчя, випуклі очі, залатані брудні шкіряні штани. Чоловік видався на диво знайомим. Серце Феноліо калатало. Срібно-сіра мантія Змієголова.

— Що це означає? — запитав він і підвівся з ліжка, утім незнайомець вже переступив поріг.

Він розчепірився і жахливо вишкірився. А коли Феноліо побачив його супроводжувача, йому підкосилися ноги. Баста всміхався до нього, як до друга, якого йому давно бракувало. І він був одягнений у срібло Змія.

— Невдача, знову невдача! — сказав Баста, озираючись. — Дівчинки немає. Ми крадемося за тобою тихо, як коти, бо сподіваємося впіймати двох пташок зразу. А тут лише старий потворний ворон. Але ж один краще, ніж нічого. Зрештою тебе занесло до замку у потрібний час, чи не так? Я відразу впізнав твоє бридке черепашаче обличчя, хоча ти мене навіть не помітив.

Ні, його Феноліо не помітив. Хіба він мав розглядати кожного чоловіка за Змієголовом?

«Якби ти був мудрий, Феноліо, — сказав він собі, — то саме так і вчинив би! Як ти міг забути, що Баста повернувся? Чи не досить було того, що трапилося з Мортимером?»

— Яка несподіванка! Басто! Як тобі вдалося втекти від Тіні? — голосно сказав він і відступив назад. Після того як одного чоловіка з сусіднього будинку зарізали уві сні, Феноліо поклав під подушку ножа, але не був певен, чи той ще досі лежав там.

— Шкода, він, певно, не помітив мене в клітці, в якій я сидів, — замуркотів Баста. — Каприкорнові пощастило менше, проте Мортола ще тут, і вона розповіла нашому давньому другу, Змієголову, про трьох пташок, яких ми шукаємо, небезпечних відьмаків, які вбивають за допомогою літер. — Баста повільно підійшов до Феноліо. — Як думаєш, хто ці пташки?

Бастин напарник грюкнув чоботом у двері, що ті аж зачинились.

— Мортола? — Феноліо намагався глузувати, проте його голос радше скидався на передсмертне вороняче каркання. — А чи не Мортола звеліла кинути тебе до клітки і згодувати Тіні?

Баста стенув плечима. З-під накидки стирчав ніж. Новісінький, як виглядало, розкішніший за всі, які він будь-коли мав в іншому світі, і безсумнівно настільки ж гострий.

— Так, це нелюб'язно з її боку, — сказав він, пестливо погладжуючи руків'я ножа. — Та вона дуже шкодує про це. Ну, ти знаєш, яких пташок ми шукаємо? Я допоможу. Одному, який найголосніше співав, ми вже скрутили в'язи.

Феноліо сів на ліжко.

— Припускаю, йдеться про Мортимера, — сказав він, повільно запускаючи руку під подушку.

— Еге ж! — Баста всміхнувся. — Бачив би ти, як Мортола встрелила його. У груди, як ворону, що клює сходи її на грядках.

О, як добре Феноліо знав, що відбувалося в чорній душі! Зрештою Феноліо вигадав його, як і Козимо. Баста любив зображати в подробицях ганебні власні вчинки та діяння інших.

Бастин напарник здавався не таким велемовним. Нудьгуючи, він роззирався у комірчині Феноліо. Добре, хоч скляного чоловічка не було там. Його так легко вбити.

— Тебе ми не розстріляємо. — Баста ступив до Феноліо, мов кіт на полюванні. — Тебе ми повісимо, щоб аж язик висолопився зі старої горлянки.

— Як дотепно! — сказав Феноліо, запускаючи пальці все глибше під подушку. — Але ж ти знаєш, що тоді буде. Ти також помреш.

Бастина усмішка зникла, наче миша в норі.

— До речі! — сердито зашипів він, хапаючись за амулет на шиї. — Я мало не забув. Ти вважаєш, що вигадав мене. А як щодо нього? — Він вказав на іншого чоловіка. — Це Зарізяка. Його ти теж вигадав? Він також колись працював на Каприкорна. Чимало паліїв тепер носить Змієве срібло, хоча дехто з нас вважає, що за Каприкорнових часів більше було втіхи. Усе це манірне збіговисько в Сутінковому замку… — Він презирливо сплюнув на підлогу. — Не випадково на гербі Змієголова змій. Перед ним треба плазувати, шляхетному панові це подобається. Та що вдієш? Платить він добре. Агов, Зарізяко? — запитав він свого супутника. — Скажеш, що цей старий тебе вигадав?

Зарізяка скривив мармизу.

Баста засміявся:

— Лише за твоє обличчя він заслуговує на нашого ножа, правда?

Зарізяка. Так, його він теж вигадав. Феноліо зробилося млосно, коли він згадав, чому він дав йому таке ім'я.

— Ну, старий, кажи вже! — Баста схилився так низько, що він відчув на обличчі його м'ятний подих. — Де дівчина? Якщо скажеш, може, ще трохи поживеш. Спершу малу відправимо услід за її батьком. Вона вже скучила за ним. Обоє любили одне одного до нестями. Кажи бігом, де вона! — Баста витяг ножа з-під паска. Клинок був довгий і ледь вигнутий. Феноліо ковтнув слину, наче міг придушити свій страх. Він засунув руку ще глибше під подушку, проте кінчики пальців наштовхнулися лише на шматок хліба, який, напевно, Розенкварц заховав там.

«Тим ліпше, — подумав він. — Яка тепер користь із того ножа? Баста проштрикнув би мене, перш ніж я встиг би взяти його в руки, не кажучи вже про Зарізяку».

Феноліо відчув, як піт заливає йому очі.

— Гей, Басто! Знаю, що ти любиш сам себе послухати, проте нехай він нас нарешті відведе. — Зарізячин голос прозвучав мов кумкання жаб уночі на пагорбах. Зарізяка з жаб'ячим голосом.

— Розпитати його ми можемо й пізніше, зараз мусимо відшукати решту! — квапив він. — Хтозна, що ще накоїть цей мертвий князь! А якщо він нас більше не випустить зі своїх клятих воріт? Що, коли він навздогін пошле своїх солдатів?

Баста, зітхнувши, встромив ножа знову під пасок.

— Гаразд, ти маєш рацію, — сказав він понуро. — Поспішати не варто. Випитувати — це мистецтво, справжнє мистецтво.

Він грубо схопив Феноліо за руку, заломив її і штовхнув старого до