Серафіта - Оноре де Бальзак

— Ні, я наділена здатністю розуміти людей, і це страшно. Біль, Вільфріде, — це промінь, що освітлює нам життя.

— Чому ви сходили на Фальберг?

— Вам це скаже Мінна, я ж надто стомлена й не можу говорити. Говоріть ви, ви знаєте все, ви все вивчили й нічого не забули, ви пройшли через кілька життєвих випробувань. Розважайте мене, я вас слухаю.

— Що такого мені розповісти вам, чого ви ще не знаєте? А втім, ваше прохання — це глузування. Ви ж нічогісінько в світі не визнаєте, відкидаєте приписи, зневажаєте закони, звичаї, почуття, науки, зводите всі ці поняття до таких пропорцій, що вони, коли переносишся за межі Землі, набувають спотвореного вигляду.

— Тож самі бачите, друже мій, що я не жінка. Ви припустилися помилки, покохавши мене. Я покидаю примарні краї своєї вдаваної сили, роблюся принизливо маленькою, скоцюрблююсь так, як це роблять усі бідолашні самиці, а ви одразу ж розхвалюєте мене! Потім я вибиваюсь із сил, уся розбита прошу у вас допомоги, бо мені потрібна ваша рука, а ви відштовхуєте мене. Ми не розуміємо одне одного.

— Сьогодні ви така зла, якою я ще ніколи вас не бачив.

— Зла! — сказала Серафіта, кинувши на нього такий погляд, що переплавлює всі людські почуття на небесні. — Ні, я нездужаю — от і все. Облиште мене, друже мій. Чи не краще вам скористатися зі своїх чоловічих прав? Ми повинні завжди вам подобатися, втішати вас, завжди бути веселими й мати лише ті примхи, які вас розважають. Що я маю робити, друже мій? Хочете, щоб я співала або танцювала, коли втома відбере в мене голос і знесилить ноги? Панове, навіть перебуваючи при смерті, ми мусимо вам усміхатися! Здається, ви називаєте це своїм пануванням. Сердешні жінки! Мені шкода їх. Скажіть, ви покидаєте їх, коли вони старіють, адже в них тоді вже нема ні серця, ні душі? Що ж, Вільфріде, мені вже понад сто років, ідіть звідси! Ідіть і впадіть до ніг Мінни.

— Ох, моє вічне кохання!

— Хіба ви знаєте, що таке вічність? Замовкніть, Вільфріде! Ви мене бажаєте, а не кохаєте. Скажіть, чи я не нагадую вам якусь кокетливу жінку?

— О, звісно, я більше не впізнаю у вас чисту й небесну дівчину, яку я побачив уперше в Ярвіській церкві.

На цих словах Серафіта провела рукою по чолі, і, коли вона відгорнула з обличчя волосся, Вільфріда здивував той вираз святості, якого воно прибрало.

— Ви маєте рацію, друже мій. Я припустилася помилки, що ступила на вашу Землю.

— Так, люба Серафіто, будьте моєю зорею, не сходьте з того місця, звідки ви випромінюєте на мене таке яскраве сяйво.

Вільфрід простяг руку, щоб узяти руку дівчини, але вона без зневаги й гніву забрала її. Вільфрід раптом підвівся й підійшов до вікна, де, криючись від Серафіти, витер сльози, що набігли йому на очі.

— Чому ви плачете? — спитала вона. — Ви вже не дитина, Вільфріде. Ну ж бо, підійдіть сюди, прошу, вас. Ви сердитеся на мене тоді, коли я мала б сердитись на вас. Самі ж бачите, що я занедужала, а ви примушуєте мене, невідомо чому, думати, розмовляти, вдаватися до різних примх і поділяти думки, які мене стомлюють. Коли б ви розуміли мене як слід, то щось заграли б мені, розвіяли б мої жалі, а ви любите мене задля самого себе, а не задля мене. Ці слова враз погамували неспокій, який наповнював серце Вільфріда; він повільно підійшов до канапи, щоб краще роздивитися звабливе створіння, що немічно лежало перед ним, спершись на лікоть і поклавши голову на руку.

— Гадаєте, що я вас зовсім не люблю, — провадила Серафіта, — Ви помиляєтесь. Послухайте мене, Вільфріде. Ви починаєте багато про що дізнаватися, ви дуже настраждалися. Дозвольте я розтлумачу вам вашу думку. Ви хотіли взяти мене за руку? — Серафіта підвелася й сіла, і ці її гарні рухи, здавалося, випромінювали світло. — Але чи дівчина, яка дозволяє брати себе за руку, не дає обіцянки й чи не повинна дотримати її? Ви ж знаєте, що я не можу стати вашою. Над коханням, яке спокушає жінок землі, панує двоє почуттів. Або вони жертвують собою задля хворих, занепалих духом чоловіків чи лиходіїв, яких хочуть утішити, підвести на ноги, виручити, або ж вони віддаються авторитетним, владним, сильним чоловікам, яких хочуть палко кохати, та ті часто їх кривдять. Ви були занепали духом, але очистились у вогні каяття, і сьогодні ви велика людина, я надто слабка, щоб бути такою, як ви, надто віруюча, щоб, крім всевишньої, принижуватися ще перед якоюсь силою. Саме так можна витлумачити ваше життя, друже мій, ми живемо на півночі, серед густих хмар, де дуже поширені абстракції.

— Ви вбиваєте мене, Серафіто, своїми словами, — відповів він. — Мені завжди стає прикро, коли ви вдаєтеся до тієї страхітливої науки, за допомогою якої позбавляєте земні речі тих властивостей, що їх надає час, простір, форма, щоб математично розглядати їх під сам не знаю яким кутом зору, так само, як це робить геометрія з тілами, твердість яких вона абстрагує.

— Гаразд, Вільфріде, я скорюся вам. Облишмо це. Як вам цей килим з ведмежої шкури, що його простелив тут мій сердешний Давид?

— Дуже гарний.

— Ви не впізнали цієї «душі грека»!

Це було щось на зразок кашемірової шуби, підшитої шкурою гарної лисиці, назва якої означає «тепла для душі».

— Правда ж, — провадила вона, — жоден монарх не має такої шуби?

— Вона гідна тієї особи, що її носить.

— Вважаєте, що вона гарна?

— Цього не можна передати словами, про неї мало б говорити серце з серцем.

— Вільфріде, ви досить добре притлумили мої болі ласкавими словами… що їх ви колись висловлювали іншим.

— Прощавайте.

— Залиштесь. Повірте, я дуже люблю вас і Мінну! Але ви обоє злилися для мене в одній особі. Тож я маю вас за брата або, якщо хочете, за сестру. Боже мій, прості жінки все одержували від своїх коханих. Вони казали їм: «Замовкніть!»