Серафіта - Оноре де Бальзак
— Я помираю, любий Серафітусе, покохавши в житті тільки тебе одного, — сказала дівчина й зробила мимовільний рух, ніби хотіла кинутися вниз. Серафітус легенько подув їй на чоло й у вічі. Нараз у Мінни, наче в мандрівника, що набирається свіжих сил після купелі, лишилися тільки спогади від різкого болю, який уже розвіяло Серафітусове лоскітливе дихання; воно так швидко перейняло все її тіло й наповнило його бальзамовими пахощами, що від нього навіть здригнулося повітря.
— Хто ж ти такий? — спитала Мінна з почуттям легкого страху. — О, знаю, ти — моє життя… Як ти можеш дивитися в цю безодню, не помираючи від жаху? — спитала вона перегодя.
Серафітус залишив Мінну, що прикипіла до граніту, а сам, схожий на тінь, підійшов до краю уступу, звідки його погляд поринув на дно Фіорду, кидаючи виклик запаморочливій глибині; тіло його не гойднулося, чоло зосталося біле й незворушне, наче в мармурової статуї: безодня проти безодні.
— Серафітусе, якщо ти мене кохаєш, вернись сюди! — заволала дівчина. — Небезпека, яка загрожує тобі, знову наганяє на мене страх… Хто ж ти такий, звідки в тебе у такому юному віці та нелюдська сила? — спитала вона, знову опинившись в його обіймах.
— Ти ж бо безстрашно дивишся на ще більші простори, — відповів Серафітус.
І ця дивна істота показала їй піднятим пальцем на голубий ореол між хмарами, що розступилися, залишивши світлий простір над їхніми головами, де цілий день за ще непоясненим атмосферним законом видно зорі.
— Яка різниця! — сказала вона всміхнувшись.
— Маєш рацію, — відповів він, — ми народилися для того, щоб тяжіти до неба. Батьківщина, як материнське обличчя, ніколи не лякає дитини. Його голос зворушив супутницю, що стояла мовчки.
— Ну йди, — сказав Серафітус.
Обоє вони рушили по ледь помітних стежках, що підіймалися вгору, долаючи уступ за уступом, злітаючи з поверху на поверх, зі стежки на стежку із швидкістю, властивою арабському коневі, цьому птахові пустелі. Через кілька хвилин вони дісталися до зітканого з трави, моху й квітів килима, на який ще ніхто не сідав.
— Який гарний селер! — вигукнула Мінна, назвавши цей моріжок так, як його називають у її краї. — Та звідки він узявся на цій висоті?
— Справді, тут не росте норвезька флора, — відповів Серафітус. — А якщо й трапляються окремі травинки й квіти, то тільки завдяки цій скелі, що захищає їх від полярного вітру… Поклади, Мінно, це стебельце собі за пазуху, — сказав він, зірвавши одну квітку, — візьми з собою це ніжне створіння, якого ще не бачили жодні людські очі, й збережи його, як спогад про цей єдиний ранок у твоєму житті! Ти більше не знайдеш проводиря, який привів би тебе на цей селер. Серафітус дав їй дивну рослинку, яку його орлині очі помітили серед безстебельних смілок та ломикаменів, — справжнє диво, що розквітло під ангельським подихом. Мінна по-дитячому квапливо схопила крислату рослинку із зеленкуватими, майже прозорими й осяйними, мов смарагд, згорнутими в трубочку листочками; власне, ці листочки були світло-коричневі, але, мінячись різними відтінками, ставали зеленими на кінчиках, зазубрини яких були дуже ніжні. Листя було таке густе, що здавалося, ніби воно попереплутувалося між собою, і нагадувало юрбу на гарному круглому вітражі. Подекуди на цьому букетику здіймалися обрамлені золотим мереживом білі зірочки, а з них проступали пурпурові тичинки без маточок. Нарешті запах, що чимось скидався на пахощі троянд та цвіту помаранчевого дерева, але легкий і дикий, додавав чогось небесного цій таємничій квітці, яку Серафітус роздивлявся з певним смутком, наче цей аромат навіяв йому тужливі думки, що їх лише сам він розумів. Та Мінні це небачене явище видалося звичайною примхою природи, якій нібито забаглося наділити самоцвіти свіжістю, ніжністю й пахощами рослин.
— Сядьмо, повернись до мене й розплющ очі. Мабуть, на цій висоті ти більше не тремтітимеш. Перед нами таке глибоке урвище, що ти вже не помічатимеш його глибини. Воно злилося з морем, хмарами й небом; крига у Фіорді нагадує бірюзу, а ялинові ліси вдалині — темно-коричневі смуги. Тож тепер безодня має свою красу.
Серафітус вимовив ці слова з такою ніжністю в голосі й жесті, яка знайома лише тим, хто сходив на верхівку найвищих гір землі й у кого мимоволі кривилося від цього обличчя; ця ніжність примушує навіть найгордовитішого господаря вважати свого проводиря за брата, і до нього повертається його зверхність лише тоді, коли він знову спускається в долину, де живуть люди. Серафітус, уклякши біля ніг Мінни, відв’язував її лижі. Дівчина не помічала цього, бо її так зачарував величний краєвид, що його розгорнула перед нею Норвегія, ці високі скелі, які можна було охопити єдиним поглядом, так зворушила врочиста вічність цих холодних вершин, що цього неспроможні передати слова.
— Нас сюди принесла не тільки людська сила, — сказала Мінна, сплівши пальці, - безперечно, я марю.
— Ти називаєш надприродним усе те, причини існування чого не знаєш, — відповів він.
— Твоя відповідь, — сказала дівчина, — завжди сповнена незбагненної для мене глибини. Біля тебе я все дуже легко розумію. Ах, я вільна!
— Просто в тебе на ногах більше немає лиж — от і все.
— О, — сказала вона, — як би мені хотілося відв’язати твої, цілуючи тобі ноги.
— Прибережи ці слова для Вільфріда, — лагідно мовив Серафітус.
— Для Вільфріда! — вигукнула Мінна з гнівом, який одразу ж розвіявся, тільки-но вона глянула на товариша. — Ти ж бо ніколи не сердишся! — докинула вона, марно намагаючись узяти його за руку. — Тебе нічим не можна вивести з рівноваги.
— Отже, ти вирішила, що я позбавлений почуттів.
Мінну приголомшило те, що Серафітус так точно прочитав її думки.
— Твої слова є доказом того, що ми розуміємо одне одного, — відповіла вона з кокетством закоханої жінки.
Серафітус легенько похитав головою, подивившись на неї сумними й водночас лагідними очима.
— Ти знаєш усе, — провадила Мінна, — тоді скажи, чому сором’язливість, яку я відчувала біля тебе внизу, розвіялася, коли ми піднялися сюди? Чому тут я вперше подивилася
