Серафіта - Оноре де Бальзак
— Я уважно вас вислухав, Серафіто. Хоч які були незрозумілі ваші слова, вони зачарували мене. Але що ви хочете сказати?
— Ви маєте слушність, я забула вдати з себе божевільну, те бідолашне створіння, слабкість якого так вам подобається. Я мучу вас, а ви приїхали до цього дикого краю, щоб знайти тут відпочинок, ви, розбиті страшними муками невизнаного генія, ви, наснажені наполегливою науковою працею, ви, хто майже заплямував свої руки злочином і носив кайдани людського правосуддя. Вільфрід упав напівмертвий на килим, але Серафіта подмухала на його чоло, і він одразу ж спокійно заснув у неї в ногах.
— Спи, відпочивай, — сказала вона підводячись.
Серафіта поклала долоні на чоло Вільфрідові, і з її вуст одна за одною зірвалися ці виголошені із зовсім різною інтонацією, але мелодійні й сповнені доброти фрази, які, здавалося, струмували з її голови, наче тьмяне світло, що ним мирська богиня сором’язливо осяває коханого пастуха, поки той спить:
— Я можу показати себе тобі, любий Вільфріде, такою, якою я є насправді, тобі, такому сильному.
Настав час, той час, коли сліпуче сяйво майбутнього кидає свій відблиск на душі, час, коли душа втішається своєю волею.
Тепер він дозволяє сказати тобі, як я тебе кохаю. Хіба ти не бачиш, яке моє кохання, кохання без будь-якої особистої зацікавленості, почуття, переповнене самим тільки тобою, кохання, яке піде з тобою в майбутнє, щоб ти його осяяв? Адже кохання — справжнє світло. Тепер ти розумієш, як дуже хотілося б мені, аби ти звільнився від життя, яке тяжіє над тобою, й був якомога ближче до світу, де завжди люблять. Правда ж, страждання, як і кохання, тільки для одного життя? А чи ти не відчув потягу до вічного кохання? Тепер ти розумієш, яким захопленням сповнюється людина, коли вона палко кохає того, хто ніколи не зраджує цього кохання, того, перед ким уклякаєш, обожнюючи його. Я хотіла б мати крила, Вільфріде, щоб ними тебе накрити, дати тобі силу, щоб ти міг якомога раніше ввійти до світу, де найчистіші радощі найщирішої відданості, яку відчуваєш на цій землі, відкинуть тінь того дня, який постійно наближається, щоб освітити й втішити серця.
Даруй дружній душі, що виклала перед тобою всі твої вади, вона мала добрий намір погамувати гострі болі твоїх докорів сумління. Почуй ці мої вибачення! Освіжи свою душу, вбери в себе вранішню заграву, що підніметься до тебе із мороку смерті. Так, твоє життя — по той бік світу сього! Хай слова мої осяють твої сни, хай вони перевтілюються в образи, проміняться й сипляться на тебе. Підіймайся, підіймайся на ту висоту, звідки всі чоловіки виразно бачать себе, хоч вони змучені й такі маленькі, як піщинки на морському березі. Людство розгорнулося, мов звичайна стрічка; поглянь-но на різні відтінки цієї квітки небесних садів: бачиш тих, кому бракує розуму, тих, хто починає його набиратися, тих, хто сьорбнув не один ківш лиха, тих, хто кохає, тих, хто володіє мудрістю й прагне світла?
Чи ця виразна думка дає тобі зрозуміти долю людства — звідки й куди воно йде? Будь наполегливим на своєму шляху! Досягши мети своєї подорожі, ти почуєш, як засурмлять сурми всемогутності, як залунають крики перемоги, почуєш акорди, що навіть один з яких здатен потрясти землю, але всі вони разом змовкають у світі без сходу й заходу.
Чи ти, любий бідолашний страднику, розумієш, що коли б не оціпеніння, не пелена сну, то такі видовиська забирали б у тебе й нівечили б твій розум, як штормовий вітер підхоплює й шматує слабке полотно, і назавжди позбавили б чоловіка розуму? Чи ти розумієш, що душа сама, піднявшись до Всемогутнього, насилу опирається вві сні запальним розмовам з духом? Лети й лети через осяйні і ясні простори, милуйся ними й мчи. Так літаючи, ти відпочинеш, ти рухатимешся без утоми. Як і всі чоловіки, ти хотів би довіку мчати цими сповненими пахощів і світла просторами, легкими, не відчуваючи свого заціпенілого тіла, просторами, де ти подумки розмовляєш! Мчи, лети, користуйся бодай якусь мить крилами, що виростуть у тебе, коли кохання настільки наповнить твоє серце, що все інше не матиме для тебе сенсу, що ти весь станеш розумом і любов’ю! Що вище ти злітаєш, то менше відчуваєш під собою безодню! В небесах не існує безодень! Дивись на того, хто розмовляє з тобою, хто підтримуй тебе над світом, усіяним прірвами. Подивись, помилуйся бодай якусь мить мною, бо відтепер ти бачитимеш мене невиразно, достоту так, як на Землі при світлі крізь імлу.
Серафіта підвелася і, злегка похиливши голову з розсипаним волоссям, застигла в невимушеній позі, в якій великі майстри пензля змальовували небесних провісників: складки її одягу мали ту незбагненну граціозність, яка заворожує митця, людину, що витлумачує все почуттями, стоячи перед чарівними лініями напівпрозорого хітона античної Полігімнії. Потім вона простягла руку, і Вільфрід встав. Коли він глянув на Серафіту, дівчина вже лежала на ведмежій шкурі, сперши голову на руку; обличчя в неї було спокійне, очі блищали. Вільфрід дивився на неї мовчки, але в його стриманості відчувався якийсь страх, що рум’янцем заливав йому обличчя.
— Так, люба, — нарешті озвався він, наче відповідав на запитання, — нас розділяють цілі світи. Я скоряюсь і можу тільки вас обожнювати. Але що буде зі мною, сердешним самітником?
— Вільфріде, хіба у вас нема Мінни?
Він понурив голову.
— Ох, не будьте таким гордовитим: жінці любов допомагає все зрозуміти, коли вона не чує, вона відчуває; коли вона не відчуває, вона бачить; коли вона не бачить, не відчуває, не чує, що ж, тоді цей земний ангел здогадується, що вам потрібен захист, і
