Серафіта - Оноре де Бальзак
— Коли ти встиг дізнатися стільки? — спитала дівчина.
— Я просто згадую, — відповів він.
— Ти здаєшся мені гарнішим за все те, що я бачу довкола.
— Ми одні з найдосконаліших Божих створінь. Хіба не він наділив нас здатністю обмірковувати природу, охоплювати її своїми думками, робити з цієї природи східці, по яких ми йдемо до неї? Ми любимо одні одних завдяки більшій чи меншій часточці неба, яку кожен з нас має у своїй душі. Але будь справедливою. Мінно, поглянь на краєвид, що простягся під твоїми ногами, правда, він невеликий? Під твоїми ногами океан стелиться, мов килим, гори скидаються на мури цирку, ефір — на округлу завісу цього театру, і ти тут убираєш у себе думки Божі, мов пахощі. Бачиш? Шторми, що трощать кораблі з людьми, тут здаються нам лише слабким кипінням, і якщо ти підведеш голову вгору, то побачиш, що все там голубе. Ось перед твоїми очима мовби зоряна діадема. А тут зникають усі земні відтінки. Милуючись цією природою розрідженого простору, чи ти не відчуваєш у собі більше душевної глибини, ніж самого духу, більше величі, ніж захоплення, більше енергії, ніж волі? Чи не переймаєшся почуттями, що їх ми неспроможні збагнути, чи не відчуваєш, що в тебе виросли крила? Молімося.
Серафітус укляк навколішки, схрестив руки на грудях, і Мінна й собі впала на коліна, заплакавши. Так вони стояли кілька хвилин, і весь цей час голубий ореол, що мерехтів у небі над їхніми головами, розростався, і їх осявало яскраве проміння, якого вони не помічали.
— Чому ти не плачеш, коли я плачу? — спитала його Мінна уривчастим голосом.
— Ті, хто цілком перетворюється на дух, не плачуть, — відповів Серафітус, підводячись. — Навіщо мені плакати? Я більше не бачу людського горя. Тут добро виявляє себе в усій своїй величі; внизу я чую благання й голосіння арфи болів, що бринить під пальцями поневоленого духу. Тут же я чую концерт мелодійних арф. Унизу ви несете в собі надію, цей прекрасний початок віри; а тут уже панує віра, яка є здійсненою надією!
— Ти ніколи мене не покохаєш, я надто недосконала, ти зневажаєш мене, — сказала дівчина.
— Мінно, фіалка, що сховалася біля підніжжя дуба, думає: «Сонце не любить мене, бо воно не проникає до мене». Сонце ж думає собі: «Якщо я осяю її, вона, ця бідолашна квітка, зів’яне!» Будучи другом квітки, воно цідить своє проміння крізь листя дуба, щоб забарвити чашечку своєї улюблениці. Мене ще огортає пелена, і я боюся, що ти ще не дуже добре мене бачиш: ти вся затремтіла б, коли б краще пізнала мене. Послухай, я не маю смаку до плодів землі; я надто добре зрозумів ваші радощі; і, мов розбещені імператори з неуцького Риму, я відчув огиду до всього на світі, бо володію даром всевидця. Покинь мене, — сказав з болем Серафітус.
Відтак він відійшов на край скелі, опустивши голову собі на груди.
— Навіщо ти доводиш мене до розпачу? — спитала Мінна.
— Йди геть! — крикнув Серафітус. — Я не маю анічогісінько з того, чого ти хочеш від мене. Твоє кохання надто грубе для мене. Чому ти не кохаєш Вільфріда? Вільфрід — чоловік, чоловік, випробуваний пристрастями, він зможе тебе стиснути у своїх обіймах, дати відчути тобі свою широку й міцну долоню. В нього гарний чорний чуб, сповнені людських думок очі, серце його запалює вогнем слова, що їх виголошують його вуста. Він щедро обдарує тебе пестощами. То буде твій коханий, твій чоловік. Вільфрід належатиме тобі.
Мінна заплакала гарячими сльозами.
- І ти ще посмієш сказати, що не кохаєш його? — спитав він голосом, який, мов кинджал, вразив в її серце.
— Зглянься, зглянься наді мною, любий Серафітусе!
— Кохай його, сердешна дитино землі, до якої твоя доля нездоланно тебе прикувала, — сказав жорстокий Серафітус, підкорюючи Мінну рухом, який примусив її підійти до краю моріжка, звідки відкривався такий просторий краєвид, що захопленій дівчині могло здатися, ніби вона піднеслася над світом. —
Я бажав мати такого товарина, з яким міг би піти до царства світла, мені захотілось показати тобі той бруд унизу, і я бачу, що ти й далі міцно тримаєшся за нього. Прощавай. Залишайся там, утішайся почуттями, корися своїй натурі, блідни разом з блідими чоловіками, червоній з жінками, грайся з дітьми, молися з грій пиками, підводь у своєму горі очі до неба, тремти, сподівайся, побивайся, ти матимеш товариша, ти знову зможеш сміятись і плакати, давати й отримувати. Я ж, мов вигнанець, далеко від неба й, мов чудовисько, далеко від Землі. Моє серце більше не б’ється, я живу тільки собою й тільки для себе, я відчуваю розумом і дихаю чолом, бачу думками, помираю з нетерпіння й бажання. Ніхто там, унизу, не спроможний вволити мою волю, погамувати мою нетерплячість, і я розучився плакати. Я самотній. Я упокорююсь і чекаю. Серафітус подивився на моріжок, вкритий квітами, куди він привів Мінну, потім обернувся до похмурих гір, верхівки яких огортали густі хмари, до котрих поривалися його останні думки.
— Чуєте, Мінно, цей чудовий концерт? — провадив він голосом горлиці, бо орел уже вдосталь накричався. — Хіба це не музика еолових арф, якою ваші поети сповнюють ліси та гори? Бачите невиразні обличчя, що пропливають у цих хмарах? Помічаєте крилаті ноги тих, хто готує прикраси для неба? Ці звуки освіжають душу; з неба незабаром почнуть падати весняні квіти; з Північного полюса поллється тьмяне світло. Втікаймо звідси, вже час.
Вони вмить знову поприв’язували свої лижви до ніг і спустилися з Фальбергу по крутих схилах, що збігали на долину Сігу. В їхньому бігу або, краще сказати, в їхньому польоті була прекрасна злагодженість. Коли
