Серафіта - Оноре де Бальзак

їм на шляху траплялася під снігом розколина, Серафітус підхоплював Мінну й швидко кидався вперед, пролітаючи, наче птах, на тонкому шарі снігу, що прикривав безодню. Часто штовхаючи супутницю, він робив легкий поворот, уникаючи то прірви, то дерева, то скелястої брили, яку, здавалося, бачив під снігом, як моряки, що звикли до океану, розпізнають рифи за кольором, за вируванням і стогоном води. Коли вони спустилися на Сігдалгенську дорогу й тепер без страху могли просуватися по прямій лінії до льоду на Стрьомфіорді, Серафітус зупинив Мінну й мовив:

— Ти нічого більше не кажеш мені.

— Я гадала, — поважно відповіла дівчина, — що вам хочеться побути на самоті.

— Поспішаймо, Міннетто, скоро споночіє, - сказав він.

Мінна здригнулася, почувши зовсім інший голос свого проводиря: чистий, наче дівочий, голос, що розвіяв магічні відблиски марення, крізь які вона досі йшла. Серафітус почав поступово втрачати чоловічу силу, а його очі — надмірно розумний вираз. Незабаром ці двоє створінь подалися на Фіорд і дісталися до вкритої снігом луки, що лежала між берегом затоки та першою вервечкою будинків Ярвіса; відтак, відчуваючи наближення вечора, вони швидко, наче збігаючи по приступках довжелезних сходів, стали підійматися до священикового будиночка.

— Мабуть, мій батько хвилюється, — сказала Мінна.

— Ні, - відповів Серафітус.

Тепер вони стояли перед ґанком скромної оселі, де ярвіський пастор пан Бекер щось читав, чекаючи дочку на вечерю.

— Любий пане Бекер, — сказав Серафітус, — повертаю вам вашу дочку живу й здорову.

— Дякую, панно, — відповів старий, поклавши окуляри на книжку. — Ви, мабуть, стомилися.

— Анітрохи, — сказала Мінна, відчувши, як її супутниця дихнула їй на чоло.

— Голубонько, чи не бажаєте позавтра ввечері прийти до мене на чай?

— Охоче, любий.

— Пане Бекер, ви теж прийдіть разом з нею.

— Гаразд, панно.

Серафітус кокетливо опустив голову, вклонившись старому, вийшов і через кілька хвилин опинився на подвір’ї шведського замку. Під величезним навісом з’явився вісімдесятирічний служник з ліхтарем у руці. Серафітус з витонченою жіночою спритністю відв’язав лижі, подався до світлиці замку, впав на накриту хутром канапу й витягся на ній.

— Що ви питимете? — спитав старий служник, запалюючи довжезні свічки, модні в Норвегії.

— Нічого, Давиде, я надто втомлена.

Серафітус скинув із себе шубу, підшиту хутром куниці, загорнувся в неї і заснув. Старий служник залишився якусь мить стояти на місці, з любов’ю дивлячись на дивну істоту, що лежала перед ним, стать якої будь-кому, навіть вченим, важко було встановити. Побачивши її такою загорнутою у звичне вбрання, схоже водночас на жіночий пеньюар та чоловічу шубу, неможливо було припустити, що ці маленькі ніжки, які визирали з-під шуби, ніби для того, щоб показати витонченість, з якою природа їх створила, не належали дівчині, але її чоло, профіль її обличчя, здавалося, виражали небачено могутню чоловічу силу. «Вона занедужала й не хоче про це мені розповісти, — подумав старий, — вона в’яне, наче квітка, осяяна надто пекучим сонячним промінням». І старий заплакав.

II
СЕРАФІТА

Увечері Давид знову прийшов до світлиці.

— Я знаю, про чий прихід ви хочете мені сказати, — мовила Серафіта заспаним голосом. — Вільфрід може зайти.

Почувши ці слова, якийсь чоловік ураз відрекомендувався й сів біля неї.

— Ви занедужали, люба Серафіто? Ви зараз блідіша, ніж звичайно.

Серафіта, схожа на гарненьку жінку, що, змучена мігренню, більше безсила на ш; ось нарікати, закинула назад волосся й повільно повернулася до Вільфріда.

— Я зробила дурницю, — сказала Серафіта, — я перейшла з Мінною через Фіорд і ми піднялися на Фальберг.

— Ви ж могли розбитися! — мовив він із жахом закоханого чоловіка.

— Не бійтеся, добрий Вільфріде, я попіклувалася про вашу Мінну.

Вільфрід сердито вдарив долонею по столі, підвівся, ступив кілька кроків до дверей, вигукнув якісь сповнені болю слова, потім повернувся назад і наготувався в чомусь дорікнути Серафіті.

— Навіщо ви зчиняєте такий гармидер, якщо вважаєте, що я занедужала? — спитала Серафіта.

— Даруйте мені! — відповів Вільфрід, уклякнувши на коліна. — Розмовляйте зі мною суворо, вимагайте від мене всього, що тільки ваша жорстока жіноча фантазія може вигадати, всього найнестерпнішого, але, моя люба, не сумнівайтеся в моєму коханні до вас. Ви використовуєте Мінну, наче сокиру, якою шматуєте мене з подвійною силою. Згляньтеся наді мною!

— Навіщо ви, мій друже, кажете мені такі слова, коли самі знаєте, що це даремно? — мовила вона, кинувши на нього погляд, який зрештою виявився таким ніжним, що Вільфрід уже бачив не Серафітині очі, а ледь помітне полум’я, миготіння якого нагадувало останнє тремтіння співу, сповненого італійської м’якості.

— О, шкода, що не можна померти від туги, — сказав він.

— Ви страждаєте? — спитала вона голосом, який вразив серце цього чоловіка так само, як і її погляд. — Що я можу зробити для вас?

— Кохайте мене, як я вас.

— Сердешна Мінна! — мовила вона.

— Я ніколи не ношу з собою зброї! — скрикнув Вільфрід.

— У вас убивчий настрій, — сказала Серафіта всміхнувшись. — Хіба я не точно передала слова тих парижанок, про кохання яких ви мені розповідали?

Вільфрід сів, схрестив руки і, насупившись, подивився на Серафіту.

— Я вибачаю вам, — сказав він, — бо ви самі не знаєте, що робите.

— Ох! — провадила вона, — жінка, починаючи ще від Єви, завше свідомо робила добро й зло.

— Вірю вам, — сказав він.

— Я певна цього, Вільфріде. Наш інстинкт цілком відповідає тому, що робить нас такими прекрасними. Те, що ви, чоловіки, сприймаєте розумом, ми, жінки, відчуваємо серцем.

— Чому ж ви зрештою не відчуваєте, як я вас кохаю?

— Тому, що ви мене не кохаєте.

— Господи милосердний!

— Чому ж тоді ви нарікаєте на свою тугу? — спитала вона.

— Сьогодні ви жахлива, Серафіто. Ви