Танок драконів - Джордж Мартін

— Ви хотіли мене настрашити? Я чотирнадцять років жила в страху, мілорде. Щоранку я прокидалася в страху і щовечора лягала спати в страху... але всі мої страхи згоріли того дня, коли я вийшла з полум’я. І тепер мене лякає тільки одне.

— І що ж воно таке, люба королево?

— Я ще молоденька дурненька дівчина,— сказала Дані, спинаючись навшпиньки й цілуючи його в щоку,— але не настільки дурненька, щоб ділитися з вами такими таємницями. Мої люди оглянуть кораблі. А потім я дам вам відповідь.

— Як скажете,— мовив він, легенько торкнувся її оголеного перса й додав,— дозвольте мені лишитися й переконати вас.

На мить вона відчула спокусу. Мабуть, танцюристи таки розбурхали її. «Можу заплющити очі та вдати, що це Дааріо». Намріяний Дааріо безпечніший за реального. Але вона відігнала цю думку.

— Ні, мілорде. Дякую, але ні,— Дані висковзнула з його обіймів.— Можливо, колись іншим разом.

— Колись іншим разом.

Вуста його сумно стиснулися, але в очах було більше полегшення, ніж розчарування.

«Була б я драконом — полетіла б у Вестерос,— подумала Дані, коли Заро пішов.— І не потрібна мені була б ані допомога Заро, ані його кораблі». Цікаво, міркувала вона, скільки людей поміститься на тринадцять галер. Щоб переправити увесь її халасар з Карта в Астапор знадобилося три, але тоді в неї ще не було ні вісьмох тисяч незаплямованих, ні тисячі перекупних мечів, ні незчислимих вільновідпущеників. «А дракони — з ними що мені робити?»

— Дрогоне,— прошепотіла вона,— де ти?

На мить вона немов навіч побачила його в небі — побачила, як під чорними крилами зникають зірки.

Вона відвернулася до Баристана Селмі, який мовчки стояв серед тіней.

— Колись брат загадав мені вестероську загадку. Хто слухає все, але нічого не чує?

— Лицар королівської варти,— серйозно озвався Селмі.

— Ви чули пропозицію Заро?

— Так, ваша світлосте.

Відповідаючи, старий лицар намагався не дивитися на її оголене персо.

«А сер Джора не відвів би погляду. Він кохав мене як жінку, а сер Баристан любить мене лише як королеву». Мормонт був шпигуном, який доповідав її ворогам у Вестеросі, але водночас він давав їй добрі поради.

— І що ви про це думаєте? Що думаєте про нього?

— Про нього я невисокої думки. А от про кораблі... Ваша світлосте, з цими кораблями ми б могли повернутися додому ще до кінця року.

Ніколи Дані не знала рідної домівки. Був у Браавосі будинок з червоними дверима — та це й усе.

— Бійся картян, із дарами прибулих, особливо ж Тринадцятьох купців. Тут якась пастка. Може, ці кораблі гнилі, або...

— Якби вони були такі гнилі, то не змогли би перетнути море і приплисти з Карта,— зауважив сер Баристан,— але ваша світлість мудро вчинила, наполігши на огляді. На зорі я візьму з собою на галери адмірала Гролео й чотири десятки моряків. Ми обдивимося кожен дюйм кораблів.

Це була добра порада.

— Так і зробіть.

«Вестерос. Рідний дім». Та якщо вона поїде, що буде з її містом? «Ніколи Мірін не був твоїм містом,— прошепотів у неї у вухах голос брата.— Твої міста за морем. Твої Сім Королівств, де на тебе чекають твої вороги. Ти народилася, щоб нагодувати їх кров’ю і вогнем».

Прочистивши горло, сер Баристан мовив:

— А той чаклун, про якого згадував купець...

— Піят Прі,— відповіла Дані, намагаючись пригадати його обличчя, але бачила тільки його губи. Від чаклунського вина губи синіють. Називається це вино «нічна імла».— Якби мене могло вбити чаклунське закляття, я б уже давно померла. Від їхнього палацу я лишила тільки попіл.

«Коли вони висмоктували з мене життя, мене врятував Дрогон. Дрогон усіх їх спалив».

— Як скажете, ваша світлосте. І все-таки... Я би постерігся.

Вона поцілувала його в щоку.

— Я знаю. Ходімо, проведете мене назад на бенкет.

Наступного ранку Дані прокинулася, уперше з самого прибуття в Невільничу бухту повна надій. Скоро біля неї знову буде Дааріо, і разом вони попливуть у Вестерос. Додому. Сніданок принесла одна з її маленьких заручниць — пухкенька сором’язлива дівчинка на ім’я Мезара, чий батько правив пірамідою Мереків, і Дані щасливо обійняла її і віддячила поцілунком.

— Заро Зоан Даксос пропонує мені тринадцять галер,— повідомила вона Іррі та Джикі, поки ті вдягали її до двору.

— Тринадцять — нещасливе число, халесі,— пробурмотіла Джикі дотрацькою мовою.— Усі це знають.

— Усі це знають,— підхопила Іррі.

— Тридцять було би краще,— погодилася Дані.— А триста — ще краще. Але й тринадцятьох може вистачити, щоб доправити нас у Вестерос.

Дві дотрачки обмінялися поглядами.

— Отруйна вода проклята, халесі,— сказала Іррі.— Її не можуть пити коні.

— Ніхто її пити і не збирається,— запевнила їх Дані.

Сьогодні вранці на неї очікувало тільки четверо прохачів. Як завжди, першим вийшов лорд Гейл, ще нещасніший, ніж зазвичай.

— Ваша ясновельможносте,— простогнав він, падаючи їй до ніг на мармурову підлогу,— війська Юнкая рушили на Астапор. Благаю вас, їдьте на південь з усією своєю потугою!

— Я попереджала вашого короля, що починати цю війну — безглуздя,— нагадала йому Дані.— Але він не послухався.

— Великий Клеон тільки хотів повалити лихих рабовласників Юнкая.

— Великий Клеон — сам рабовласник.

— Я певен, що матір драконів не покине нас у лиху годину. Позичте нам своїх незаплямованих, щоб захистити наші мури.

«Якщо позичу, хто захищатиме мої?»

— Чимало моїх вільновідпущеників було рабами в Астапорі. Можливо, хтось із них погодиться захищати вашого короля. Вони — вільні люди, це їхній вибір. Я дарувала Астапору свободу. Вам самим її захищати.

— Тоді ми всі небіжчики. Ви дарували нам смерть, а не свободу.

Скочивши на ноги, Гейл плюнув їй в обличчя.

Дужий Бельвас схопив його за плече й кинув на мармур з такою силою, що в Гейла зуби хруснули. Гирявий міг би з ним і гірше вчинити, але Дані зупинила його.

— Досить,— сказала вона, витираючи щоку подолом токара.— Ніхто ще від плювка не помер. Виведіть його.

Гейла поволочили ногами вперед, залишаючи слід з вибитих зубів і крові. Дані залюбки відіслала б решту прохачів геть... але ж вона і досі їхня королева, тож усіх вислухала і постаралася розсудити справедливо.

Ближче до вечора адмірал Гролео з сером Баристаном повернулися, оглянувши галери. Дані зібрала раду, щоб вислухати їх. Незаплямованих представляв Сірий Черв’як, бронзових бестій