Танок драконів - Джордж Мартін

Його блідою білою щокою скотилася одинока сльозинка.

Дані це не зворушило: вона занадто добре його знала. У Карті чоловіки плачуть дуже легко.

— Ой, та припиніть,— вона взяла з миски на столі вишеньку й кинула йому в носа.— Може, я і молоденька дівчина, але не така дурна, щоб побратися з чоловіком, якого більше вабить таріль фруктів, ніж моє персо. Я бачила, за ким з танцівників ви спостерігали.

Заро витер сльозинку.

— За ким і ваша світлість, гадаю. Бачите, ми дуже схожі. Якщо візьмете мене за чоловіка, я згоден бути вам рабом.

— Не треба мені раба. Я вас звільняю.

З прикрашеного коштовними камінцями носа була чудова мішень. Цього разу Дані метнула в нього абрикос.

Заро, піймавши його на льоту, відкусив шматочок.

— Звідки це божевілля? Мені пощастило, що ви, гостюючи у мене в Карті, не звільнили і моїх рабів?

«Я ж була королевою-жебрачкою, а ви — Заро з Тринадцятьох,— подумала Дані,— й вам були потрібні лише мої дракони».

— З вашими рабами обходилися добре, вони здавалися задоволеними життям. Лише в Астапорі у мене розплющилися очі. Вам відомо, як набирають і тренують незаплямованих?

— Жорстоко, навіть сумнівів не маю. Щоб викувати меча, коваль розжарює клинок на вогні, б’є молотком, занурює у крижану воду, щоб загартувати крицю. Хто хоче поласувати солодким плодом, мусить поливати дерево.

— Це дерево поливається кров’ю.

— А як ще виростити солдата? Вашій ясновельможності сподобалися мої танцюристи. Ви не здивуєтеся, дізнавшись, що вони — раби, які росли і вчилися в Юнкаї? Танцюють вони відтоді, як зіп’ялися на ноги. Бо як ще досягти такої бездоганності? — він зробив ковток вина.— Вони знаються й на еротичному мистецтві. Я подумував подарувати їх вашій світлості.

— Даруйте,— озвалася Дані, зовсім не здивована.— Я їх звільню.

Заро аж здригнувся.

— І що ж вони робитимуть на волі? Це ж те саме, що рибі дати обладунки. Цю люди створені для танцю.

— Створені ким? Їхніми господарями? А може, ваші танцюристи радше б стали будівельниками, або пекарями, або хліборобами. Ви у них питалися?

— А може, ваші слони радше б стали солов’ями. Замість солодких пісень, мірінські ночі повнились би громовитим трубленням, а дерева ламались би під вагою велетенських сірих птахів... Данерис, утіхо моя,— зітхнув Заро,— у цих прегарних юних грудях б’ється ніжне серце... але послухайся поради голови — старшої і мудрішої. Речі не завжди такі, якими видаються. Чимало з того, що видається лихом, насправді є добром. Ось, наприклад, дощ.

— Дощ?

«Він мене за дурепу має чи за дитину?»

— Ми проклинаємо дощ, який ллється нам на голови, але ж без нього ми б голодували. Світові необхідний дощ... як і раби. Ви кривитеся, але це правда. Візьмімо Карт. У мистецтві, музиці, чарах, торгівлі — в усьому, що вивищує нас над тваринами, Карт піднявся над рештою людства, як ви піднялися на верхівку цієї піраміди... тільки підвалини пишного царя міст — не цегла, а спини рабів. Запитайте себе: якби всім людям довелося порпатися в землі, добуваючи собі харч, чи бодай хтось із них мав би змогу звести очі до неба й помилуватися зірками? Якби всім нам доводилося рвати спини, щоб збудувати собі хижу, хто будував би храми на звеличення богів? Комусь судилося стати великим, а решті — бути рабами.

Говорив він занадто красномовно. Дані не було чого заперечити, але в животі неприємно млоїло.

— Рабство не має нічого спільного з дощем,— сказала вона затято.— Мене і зливи поливали, мене і продавали. Це не одне й те саме. Ніхто не хоче комусь належати.

Заро ліниво стенув плечима.

— Дивна річ, та коли я зійшов на берег у вашому чудовому місті, я випадково побачив біля річки чоловіка, що колись гостював у мене в особняку: купця, який торгував рідкісними прянощами й вишуканими винами. Він був до пояса голий, шкіра почервоніла й лупилася, а він копав якусь нору.

— Не нору, а канаву, щоб пустити річкову воду на лани. Ми хочемо вирощувати боби. А бобовим полям потрібна вода.

— Як щедро з боку мого давнього приятеля допомогти з копанням. Але як на нього не схоже! А не може так бути, що йому просто не дали вибору? Та ні, в жодному разі. В Міріні ж рабів немає.

Дані спалахнула.

— Вашому приятелеві платять, щоб вистачало на харчі й житло. Багатство йому повернути я не можу. Боби Міріну потрібні більше, ніж рідкісні прянощі, а бобам потрібна вода.

— А моїх танцюристів ви теж поставите копати канави? Люба королево, побачивши мене, мій давній приятель упав навколішки й почав благати мене купити його і забрати собі в рабство в Карт.

Дані почувалася так, наче він дав їй ляпаса.

— То купіть його.

— Якщо вас це потішить. Я точно знаю, що це потішить його,— мовив Заро і поклав долоню їй на руку.— Є така правда, яку вам скаже тільки друг. Я допоміг вам, коли ви, жебрачка, з’явилися у Карті, і я здолав багато льє штормових морів, щоб допомогти вам знову. Є тут місце, де ми могли би побалакати відверто?

Дані відчувала тепло його пальців. «У Карті він теж поводився дуже тепло,— пригадала вона,— аж поки я стала йому непотрібна». Вона підвелася на ноги.

— Ходімо,— мовила вона, і Заро рушив за нею крізь колонаду до широких мармурових сходів, які вели в її особисті покої на верхівці піраміди.

— О найчарівніша серед жінок,— сказав Заро, ступивши на сходи,— чую позаду кроки. За нами хтось іде.

— Вас же не лякає мій старий лицар? Сер Баристан дав обітницю берегти мої секрети.

Дані вивела гостя на терасу, з якої відкривався краєвид на місто. Понад Міріном у чорному небі плив місяць-повня.

— Прогуляємося? — Дані взяла Заро попід руку. Повітря було насичене ароматом нічних квітів.— Ви говорили про допомогу. Ви б могли почати з нами торгівлю. Мірін має і сіль на продаж, і вино...

— Пекарське вино? — Заро кисло скривився.— В морі цілком достатньо солі для Карта, але я радо візьму оливки, якщо вам є що продати. Й оливкову олію теж.

— Нема мені чого продати. Рабовласники попалили всі дерева.

Багато століть на берегах Невільничої бухти вирощували оливки, та