Легковажна наречена - Аліна Амор

Але переживши темну ніч душі, всередині піднявся світанок нового життя. Адже неможливо згасати, коли довкола цвітуть квіти і яскраво світить сонце.

Поступово повертався інтерес до простих речей, апетит та радість від того, що живу. І я задумалася про своє майбутнє тут, у цій новій реальності.

Ідея графа про навчання у магічній академії мені сподобалась. Я взагалі люблю вчитися. Хоча з старанністю часто виникали складнощі… Та я завжди хотіла робити щось важливе та корисне для інших. А магія мені подобається, і що важливо – підкоряється.

Тому я задумалась про нову розмову з магом і міркувала яку спеціалізацію у магічній академії варто обрати.

До речі, про Філіпа, він мене здивував.

Я задумалася, що знаю про цю людину.

Дядько Евелін завжди задумливий і серйозний, стриманий та занурений у свої думки. Я жодного разу не чула, щоб він підвищив на когось голос чи злився. Здавалося, вся ця метушня навколо для нього чужа. При цьому Філіп уважний до інших та ввічливий. А ще небагатослівний, але якщо говорив – то чітко, лаконічно та по суті.

Дивно, але ставлення графа до мене після того, як він дізнався правду, не змінилося. Він виявився на диво сумлінною та співчутливою людиною з гострим почуттям справедливості, для якого честь – не порожній звук. Філіп з тих людей, які висловлюють свої почуття та ставлення вчинками, а не словами.

У мене залишалася одна незавершена справа, яка не давала спокою, і я пішла з нею до графа. Постукала у двері кабінету і зазирнула.

- Філіпе, можете приділити мені кілька хвилин? - невпевнено запитала я.

- Так звичайно. Про що ти хочеш поговорити, Еліно? – він одразу ж акуратно відклав у бік папери, який переглядав до мого приходу.

Я зайшла в кімнату та прикрила за собою двері.

- Називайте мене Лін, думаю так буде простіше, - запропонувала я.

- Згоден.

Я підійшла до столу та зупинилась навпроти. Справа, з якою я прийшла була наскільки хвилюючою що я просто не могла б спокійно сидіти.

- У мене до вас прохання: я хотіла б передати вісточку своїм батькам... Як ви гадаєте, це можливо? - я з надією подивилася на нього і від неспокою навіть закусила щоку зсередини.

- Дай подумати, - він якийсь час розмірковував, насупивши брови і напружено потер чоло пальцями. - В принципі, у дітей глибинний зв'язок із батьками, тож думаю ти можеш поспілкуватися з кимось із них під час їхнього сну. Завтра ми могли б це зробити. А сьогодні я пошукаю потрібний ритуал.

- Дякую! - зраділа я.

Я так боялася, що це неможливо!

Із завмиранням серця я запитала:

- Філіпе, а ви вмієте навіювати емоції?

- Так. Але дуже рідко цим користуюсь. А чому ти питаєш?

Я схвильовано зчепила пальці в замок за своєю спиною.

- Ви могли б навіяти мамі стан радості та спокою? Інакше я не впевнена, що зможу сказати їй все, що хочу...

- Так, можу, але ефект розсіється за кілька днів, - попередив маг.

- Це вже добре. А вона мене впізнає? – непокоїлась я.

- Звичайно впізнає бо уві сні ми бачимо душі, а не тіла.

Я полегшено зітхнула.

Потім ми з графом порівнювали час у моєму рідному світі та в Мирадейї. Я пригадала о котрій годині заснула в літаку, а Філіп приблизно знав час замаху, і ми помізкували коли буде краще реалізувати наш задум. І вирішили, що проведемо ритуал завтра під час заходу сонця. У моєму світі це має бути час перед світанком.

Увечері наступного дня ми з Філіпом прийшли в мальовниче місце у парку біля моря, де пишно цвів бузок.

Граф накинув заклинання відводу очей, ми розставили колом свічки та запалили їх, і я стала у центрі.

Маг промовив слова заклинання і за кілька хвилюючих хвилин у повітрі з'явився напівпрозорий образ мами. Вона здавалася сонною, але невдовзі її погляд прояснився:

- Ліно, це ти? - приголомшено прошепотіла вона.

- Так, мамо… Я так хотіла тебе побачити та поговорити! Я тепер у новому світі, і дуже щаслива! Дивись у якому чудовому замку я живу! І біля моря! - від переживань я говорила багато, швидко та сумбурно.

- Ти завжди так любила море… - повільно промовила мама.

- Море просто чудове. Тут тепло, але не спекотно. І дуже красиво, багато квітів і небо майже завжди ясне, – продовжувала заливатись я.

- Гарно, - погодилася мама, розглядаючись довкола.

- А ще я виходжу заміж! Пам'ятаєш, як ви з бабусею цього хотіли? - і я засміялася.

І навіщо це ляпнула?

Але очі мами відразу загорілися зацікавленим блиском:

- Він хороший?

- Ну звісно! – і я почала розповідати їй про Райана, - Він дуже серйозний і надійний. І має чарівну усмішку. Все як ти любиш, - зі смішком додала я.