Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой
Перше, що я відчуваю, коли починаю приходити до тями, це їдкий запах, схожий на хлорку. Відразу хочеться затиснути ніс і рот, а краще вибігти з приміщення. Але навіть закашлятися виходить насилу. Я повертаюся на бік, притискаю долоню до рота і намагаюся дихати повільніше. Через цей рух починає слабко боліти в потилиці та шиї, і я миттю згадую, що сталося. Піднімаю голову, озираюся — приміщення невелике, більше схоже на склад, жовте тьмяне світло, полиці з якимись колбами, піді мною звичайний такий жорсткий матрац. В протилежному боці приміщення двері, я одразу ж намагаюся підскочити і рвонути до них, але тут з-за останньої полиці, з тіні виповзає вже знайома мені химера — з тілом великого пса, головою птаха з величезним гострим дзьобом і хвостом якогось крокодила. Саме на крокодилячий хвіст я і звертаю увагу насамперед, він голосно плескає по гладкій, наче бетонній підлозі. Дзьоб розкривається, химера єхидно — інакше й не сказати — клекоче.
— Не залякаєш, — я підскакую все ж таки на ноги і стискаю кулаки. Запаху вже не помічаю, не до того. А ось баночки на полицях у межах досяжності, отже, якщо схопити, якщо жбурнути, то...
Химера клацає дзьобом сильніше, варто мені повернутися в той бік. І з одного боку, я можу встигнути, а з іншого, поспішити й отримати поранення немає бажання. До того ж десь має бути господар химери. Той самий, якого я зустріла не в той час, не в тому місці... Хоча, може, це для мене все так виглядало, а насправді на мене чекали в тому коридорі?
І як на зло неприємно тягне десь у сонячному сплетінні, ніби від мене щось відірвали і тепер я розгублена і дезорієнтована. Якось різко не вистачає великого крилатого Ална. Навіть дивно, як швидко я до нього звикла, до важкого гарчання, до м'якої шерсті, та й характер у нього наймиліший, коли, звісно, він не їсть мій одяг!
Але ж у мене наче виходило його викликати, коли мені потрібно то було. Так, може, і зараз вийде?.. Але зосередитися я не встигаю. Химера знову намагається дістати мене дзьобом, і це страшно. Звук, з яким змикаються гострі кромки дзьоба, жахливий. Хочеться опинитися якомога далі від усього. Пробратися б до дверей...
Але двері відчиняються самі. На порозі вже знайомий силует, отже, мені не здалося.
— І що це означає? — я дивлюся на нього ровно, намагаюся говорити голосно і щоб голос не тремтів. — Що це за жарти, сейле Ноке?
Він власною персоною, я не помилилася. Це не злий близнюк, не якійсь схожий сейл, саме він — Совр Нок. Від переляку я навіть його ім'я згадую. Але Нок мої слова зустрічає з усмішкою і тільки сильніше задирає квадратне підборіддя.
— А якщо це не жарт, сейло Ольго? Якщо я вами настільки був зачарований, що не зміг відступити, відмовитися від вас?
— Тоді мені й сказати вам нічого. Бо я не веду переговорів із викрадачами і не збираюся набувати до вас якихось почуттів чи — от цур вам! — налагоджувати стосунки, — я стискаю кулаки і дивлюся так само вперто. От не думала, що опинюся в ситуації нареченої, яку викрав інший чоловік, не коханий. І якщо раніше подібне здавалося просто обурливим і неправильним, так поневолювати людину, то зараз я почуваюся й зовсім звичайним рухомим майном, яке всього лише захотів якийсь неврівноважений сейл.
— Не треба так різко... — намагається привернути мене до себе Нок.
— Ви не змогли домовитися словами, тепер намагаєтеся мене втримати силою? Знаєте, це так не працює!
— А як працює, га? — хмикає він і з нього сповзають залишки маски цивілізованого і спокійного сейла. — Що тобі потрібно, га?! Чим я не такий?!
— Так питання і зовсім не варто ставити, — я просто схрещую руки на грудях, у такій позі простіше зносити тиск. Небажано, щоб він зірвався на мені. — Ви такі, Ноке, але ви мені не потрібні. Розумієте, я з вами не хочу мати справу, ось і все. Залиште мене в спокої, будь ласка.
— Чому це раптом я маю це зробити? — він робить кілька довгих кроків уперед. Я, звісно, відступаю назад, і так ясно, що хапати він мене за руки буде. І так, не встигаю відсахнутися — чоловічі пальці до болю впиваються в моє зап'ястя. Я майже з жахом чекаю, як спалахне жар між нами... Але ні. Мені неприємний його дотик, я морщуся — і це дуже помітно. Ми не співзвучні, яка радість, можна співати і танцювати, бо ми не пара! Ніякого тепла, а тим паче жару співзвучності.
Одночасно з радістю мене торкається і страх: Нок за таке порушення його планів зараз мене зітре у порошок. Бо він припускав, що я йому чимось буду корисна. І, здається, я справді мала бути корисною, аж надто здивованим виглядає сейл. Невже вважав, що ми співзвучні? Може, навіть перевірив якось? Дуже сумнівно, начебто я з ним намагалася не перетинатися.
Здивування Нока майже одразу змінюється досадою і злістю. Він різко відштовхує мене в бік, я ледь встигаю стиснутися так, щоб не вдаритися головою об полицю. Лише ниє плече, але це дрібниця, синці заживуть, аби звільнитися.
— Ти сама підписала собі вирок, — морщиться він так, наче торкався чогось неприємного, огидного. Хоча це мені треба плюватися, чесно кажучи! Тож я демонстративно відтираю зап'ястя рукавом, мовляв, я тепер брудна, фу.
— Веди її до першої, — командує Нок своїй хімері. — Доведеться скористатися запасним варіантом.
Звірюка згідно клацає дзьобом, викликаючи в мене неприємне бажання відскочити, і знову починає підбиратися до мене.
— Що з тобою взагалі не так, що в твоїй голові? — виривається в мене запитання, не до ввічливості вже. — Навіщо я тобі? Відпусти. Я всього лише повернуся додому і все...
