Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

Я все-таки отримую свій поцілунок. Спочатку це щось ввічливо-трепетне, але я ж не першокурсниця, одразу беру справу у свої руки. Варто трохи прикусити чужу губу, перетворити м'який поцілунок на щось більш відверте, як у Фрайда зриває все. Секунда — і я вже вишу на ньому, обхопивши за шию, впившись пальцями йому в потилицю, ворушачи коротке волосся. Чужі руки міцно притримують мене під сідниці, та й я сама стискаю чоловічу талію колінами. Він цілує безладно, хаотично, наче той, хто так довго страждав від спраги, нарешті дорвався до джерела води. Від чого в мене паморочиться голова.

Фрайд щось шепоче між поцілунками, здається, компліменти, але у мене у вухах гуркоче пульс, тож розпізнати слова неможливо. І в якийсь момент нам доводиться все ж відірватися одне від одного. Я відстороняюся і дивлюся йому в обличчя, щоб назавжди запам'ятати ту мить, коли вперше чітко розумію: холодний камінь, яким мені здався іссейл, ніколи більше таким не буде. І це добра новина. Він усе ще може виглядати суворим, але щось змінилося — у погляді, в атмосфері навколо нього, може, якраз зміни у вітальній енергії. Все це не дає тепер сказати, що він байдужий чи холодний. А з розпатланим волоссям Фрайд виглядає ще й молодшим і безтурботнішим.

— Так що далі, зараз я піду? — збентеження я все-таки відчуваю, думки плутаються від емоцій, та й взагалі я стаю трохи дурненька після поцілунку. Так, мені сподобалося.

— Куди? — хмуриться він, але все ж ставить мене на підлогу.

— Туди. Ненадовго. Принесу нам поїсти, у тебе ж ще багато роботи попереду, так? — я киваю в бік завмерлої дівчини та її моторошних сірих щупалець.

— Так, дякую, чекаю на тебе, завжди чекаю, — ще один, але короткий поцілунок у губи — і він мене відпускає. Тож виходжу я з кімнати в стані розслабленому і веселому. Ноги заплітаються, очі круглі від подиву, ще й перестати посміхатися не можу від задоволення. Отакої! І складно сказати, що буде далі, проблеми звісно очікують за рогом, але поки що я просто насолоджуюся. Хочеться співати, стрибати і робити дурниці…

— Неприємні новини, але це ще можна виправити, — чужі слова стають для мене несподіванкою.

— А ти тут звідки? — відступаю я вбік. — Усіх же орденці вивезли...

Я не встигаю закінчити фразу, як невидимий удар вибиває мені повітря з легень. Навіть не встигаю зреагувати, тільки здивуватися. А наступної миті я вже лечу спиною вперед, перед очима перевертається коридор, а потім — біль у шиї — і все навколо зникає.