Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой
— Доброго ранку! — дзвін по металу решітки змушує мене підстрибнути на місці. Виявляється, я ще й заснути змогла, просто відключилася поруч з Аратою. Та теж осоловіло клипає очима, вибита з колії раптовим пробудженням.
— Який ще ранок? — морщуся я, позіхаючи. Все ж ніч була бурхливою і довгою, пригод вистачило, тож я не виспалася. Та й чи можна виспатися сидячи? А Нок, як на зло, надто веселий. — І з чого така радість?
Він смикає бровою, хмикає і відчиняє двері. На підлогу летять чотири коробки, мабуть, з їжею, а ще глечик із водою замінюється на новий. Яка щедрість! Мій вираз обличчя настільки промовистий, що Нок усе-таки не втримується, починає говорити. Воно так завжди: коли ти вже на фінішній прямій або досяг чогось визначного, хочеться з кимось поділитися, хай навіть це буде твоя жертва. Психологія, шляк би її трафив!
— А чому мені не радіти? В Етарні траур, бо відбувається зміна іссейла, Фос передає всю владу своєму племінникові. Довго ж він тягнув. Але тепер точно здохне.
На мить у мене серце перестає битися. Який ще траур? Морозко ж сказав, що з ним усе тепер буде добре! Ми ж обіцяли одне одному! Він не міг померти! І я вже хочу щось зайве ляпнути, але з силою прикушую кінчик язика. Як там кажуть, язик мій — ворог мій: він раніше розуму говорить? Треба спочатку подумали. Морозко б мені не збрехав, от не вірю я в те, а отже збрехали комусь іще. Можливо, Ноку або його інформаторам, якщо раптом він працює не один.
— Так начебто це й так відомо було, ні? — я знизую плечима. — Тобі-то що з цього?
— Бо, бачиш, здохнути він мав раніше, набагато-набагато раніше! Повинен був розплатитися за все, що зробив! — Нок змінюється в обличчі, воно тепер мало схоже на людське. Ми з Аратою дружно підхоплюємося на ноги і притискаємося до стіни. Зараз чудовий момент запитати, що такого зробив Фос, але я мовчу. Не хочу, щоб мене в ту ж мить розмазали по стіночці.
Далі нічого не відбувається, але це мало тішить. Якщо злочинець керується не вигодою, а якимись особистими рахунками, йде на поводу емоцій, то його дії навряд чи можна передбачити. Він ще й вважатиме, що беззастережно правий.
— А ну, пийте, — Нок дістає з кишені два флакони і кидає на мішки, які нам з Аратою слугували постіллю. Вона одразу підбирає свою порцію, навіть відкриває флакон, але потім витріщається на мене. Бо мені пити дивні підозрілі рідини не хочеться.
— Кассіель однаково стане іссейлом, його знають місцеві і його сейлу ти вже так просто не вкрадеш, то на що ти надієшся?
— В мене завжди є запасний план. Спочатку пройде жалоба, а потім буде свято, — задоволено каже Нок. — Звісно, не надто гучне, все-таки смерть іссейла — значуща втрата для його сім'ї і домена. Але вони, я певен, дуже зрадіють появі на цій церемонії своєї подруги. Тебе.
— І що я там робитиму? — я скептично заламую брови.
— Триматимеш мене за руку звісно як моя наречена, — усміхається Нок і крокує до мене. А в руках у нього згущується вітальна енергія.
Арата тут же верещить і швидко заливає всередину себе вміст флакона, а потім і зовсім сідає на підлогу, прикриваючи голову руками.
— Твоя подружка розумніша за тебе, — і Нок відпускає хмару в мій бік. Вона так швидко пролітає ці два-три метри між нами, що я не встигаю моргнути. А потім...
Це схоже на судому, тільки ти не можеш зрозуміти, де її початок, куди потрібно себе вколоти, щоб м'язи перестало вивертати і трясти. Я, звісно ж, падаю на підлогу, смикаюся, спочатку терплю, намагаюся не кричати, кусаю губу, щоб хоч якось стриматися. Але потім стогін усе ж проривається. Боляче. Але неправильно боляче, незвично. Не настільки, щоб знепритомніти, але достатньо, щоб почати думати про те, наскільки сильно потрібно вдаритися головою, щоб більше нічого не відчувати. Поки виходить тільки трохи змістити відчуття: до подряпин впитися нігтями в стегна, до крові вкусити себе за губу. Біль може подолати біль.
У горлі вже відчутно ріже, перед очима все розпливається, коли чужа рука хапає мене за підборіддя і заливає до рота в'язку рідину. Вона на смак така сама, як і минулого разу. Це явно не заспокійливе, може, з його допомогою Нок отримає в результаті наді мною контроль? Але, зрозуміло, що Арата швидше за все підкоряється через той самий біль. Напевно, він і її катував, раз вона без вагань виконує всі бажання нашого тюремника.
— От і молодець, — регоче Нок. Але його сміх доходить до мене через дивну завісу. Я наче тут, лежу на підлозі камери, і водночас ні — бо ще відчуваю важке дихання великого звіра, його жар, силу, коли він рухається коридорами... Знайомими мені коридорами. Але — раз! — і я знову в камері. Що це було? У кого б запитати?
— Я помру, і ніякі твої плани не здійсняться, — хрипким шепотом нагадую я йому. На що відповіддю також стає сміх.
— Від такого не вмирають, моя люба сейло. Принаймні, не зараз і не так.
Він іде, залишивши нас з Аратою на самоті. Вона допомагає мені сісти, метушиться, намагається мене напоїти й нагодувати — у тих коробочках якісь пайки. Її губи тремтять, але вона не вимовляє жодного слова, тільки все поривається погладити мене по плечу або волоссю.
— Що це було? — хриплю я своє запитання. Арата здригається, поглядає на двері камери і квапливо відповідає:
— Сейли таке можуть, не всі, бо заради цього їм треба подумки змусити себе це зробити, зламати всі свої заборони. Це удар вітальною енергією, і він суворо заборонений, карається довічним ув'язненням, як він взагалі посмів?! Це тортури, чисто тортури, а наслідки?.. А можливі внутрішні кровотечі? Це просто жах!
