Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Мені достатньо було провести там півдня, щоб зрозуміти — ніч, коли щось задзижчить у мене над головою, стане останньою для всіх мешканців будинку. І це не жарт. Потрібно було терміново порадитися з чорним магом, на щастя, знайти такого в Краухарді було неважко.

— Ма, я зганяю до дядька Ґордона, скажу привіт. Він ще не виїхав?

— Куди він подінеться, старий зануда! — фиркнула мама. — Біжи-біжи. Він тут уже заглядав, цікавився, але бджоли його відлякали.

Бідний дядько Ґордон.

Моє бажання відвідати старого нікого не здивувало — він був мені ближчим за вітчима, фактично — другий батько. Для виховання чорного потрібен інший чорний, це аксіома, навіть прості люди не завжди можуть впоратися, не кажучи вже про білих. Це якраз той випадок, коли потрібно мати твердість відшмагати дитину, як сидорову козу, за ще, здавалося б, невинні витівки, поки вони не переросли у серйозну патологію. І не треба мені тут про крихку дитячу психіку, я знаю про що говорю! У якийсь момент вже починаєш розуміти, що вчинив неправильно, а сили впоратися з власною чорною натурою ще нема. Отримавши по дупі, даєш собі тверду обіцянку — більше ніколи! — і часом навіть дотримуєшся слова.

Скільки себе пам’ятаю, дядько Ґордон завжди був другом нашої сім’ї, саме йому я маю дякувати за своє захопленням алхімією і за відсутність серйозних вад у характері. А ще, він був єдиним мешканцем долини, який поставив будинок на північному схилі, серед калічних деревець і лишаїв. Справа була не у властивостях натури, а в тому, що основну частину його господарства становили машиновий двір і стодола-майстерня — дядько був сільським механікусом. Коли я підійшов, він якраз возився зі своєю роздовбаною вантажівкою (древня фура чадила ще сильніше, ніж три роки тому, якщо таке було взагалі можливо). Дядько помітив мене і махнув рукою, аби я одразу йшов на кухню, а сам з’явився там хвилини через три, витираючи руки якоюсь шматкою. Посміхався він не без зловтіхи:

— Ну, як тобі дім?

— Вуйку, не треба! — Відмахнувся я і тут же поставив питання ребром. — Треба щось робити, я же їх усіх повбиваю!

Він повів бровою:

— У тебе так погано з нервами?

— У мене так погано з Джерелом!

— Так Здобуття же у вас лише восени.

— Уже!

Він поставив стільця навпроти мого і наказав:

— Розповідай!

Ну, я і розповів. Хто б коли мене попередив, що буде так неймовірно соромно говорити йому про свої збиткування і нечисті діла. Але дядько не обурювався, він був смертельно серйозним:

— Нікому більше про це не кажи! Зрозумів?

— Чому?

— Тому що дикий прорив — це майже гарантовано заборона на професію. В кращому випадку, тобі просто не дадуть вчитися далі, в гіршому — одягнуть Кайдани, і будеш щотижня ходити до відділку відмічатися.

— Але чого так?!

Дядько Ґордон тяжко зітхнув.

— Ти про Балдуса Кривавого читав? А про Крома Різника? Неконтрольоване Здобуття дає силу з непередбачуваними властивостями, найзвичайніше закляття у твоєму випадку може подіяти як збройове прокляття. Додай до цього психічну нестабільність і ризик божевілля. Кому потрібно так ризикувати?

— Але… Що ж робити?

— Мовчати!

— Хіба так можна? — Дивувався я. Переважно дядько не давав мені порад з кримінальним відтінком.

— Ну, адже вони-то мовчать. Ці паразити точно писали відбиток твоєї аури, на кристалі мало було бути чітко видно момент пробою, але якщо вони зізнаються, що через них тебе покалічило, то у когось в НАЗМПІС будуть великі неприємності. Їх вибрики давно і багато кого дратують! Тому вони чекатимуть, поки ти не обмовишся про це сам, або поки ти не проколешся на офіційному випробуванні — тоді тобі ні за що не доказати що винні вони.

— Треба було відразу…

— Та ні, ти все зробив вірно! Ви були удвох, у тебе нема свідків, тим більше магів, а твій кристал тобі ніхто не дасть. Вони ж собі не вороги! То чому це ти маєш бути крайнім? Я покажу як зімітувати результати випробувань. Звичайно, в майбутньому тобі буде доведеться бути дуже обережним і сто разів думати, перш ніж щось таке робити, ну і якщо почнуть виявлятися будь-які несподівані ефекти, одразу йти до емпата. Але життя на цьому не закінчується.

— Чому ти мені це все розказуєш?

— Ти син Тодера. Я дуже зобов’язаний твоєму батькові, і мені не подобається, що вони можуть зламати твою долю через власні помилки. Не скисай! Раніше, он, всі чорні маги проходили Здобуття Сили лише стихійно, і нічо, проблеми були лише в деяких.

Тут я одразу згадав про Балдуса Кривавого. Дядько сходив на кухню, побряжчав чимось у шафі і повернувся з маленьким непрозорим флакончиком в руці:

— Ось, на, випий! Це паралізує магічні здатності. Народний засіб! Правда, живіт трохи покрутить.

Я підозріливо принюхався до пляшечки — рідина пахла часником.

— Пару днів поживеш удома, щоб ні у кого не виникало запитань. Потім я влаштую тебе в експедицію.

— Куди-куди?

— Туди! Тут до нас якісь жевжики столичні приїхали, типу, археологи. Збираються копати щось на Острові Короля, шукають сезонних робітників. Природньо, ніхто з місцевих до них найматися не хоче (нема дурних), вони за тебе обома руками схопляться. Доведеться і мені з тобою…

Тут я проковтнув вміст пляшечки, забувши про заперечення. Дивна рідина впала у шлунок свинцевою краплею, але якихось різких катастрофічних змін не викликала. Тобто, взагалі ніяких змін. Скільки я не намагався, не міг переконати себе, що відчуваю зменшення сили чи якусь внутрішню слабкість. Дядько помітив мої метання, посміхнувся і велів іти додому.

В принципі, уже і, справді, час було вертатися: вечоріло, а село — не місто, ліхтарів тут немає. Я біг додому знайомими з дитинства стежками, навпорошки, каменями через річку і далі городами, а думки крутилися навколо дивовижних викрутасів долі. З усіх точок зору, удача мені посміхнулася. Тобто, зрозумійте правильно, мені ні нафіг не потрібна професія чорного мага взагалі (я, якщо чесно, алхіміком збирався бути), але до відмічених «наглядом» суб’єктів люди завжди ставляться з підозрою. Як знати, а раптом це з вар’ятського будинку знову випустили психопата? Я ж задовбаюся пояснювати, що ні в чому не винен! А так проблема вирішилася ще раніше, ніж хоч якось себе проявила.

А тут ще (ніби в компенсацію за потрачені нерви) на обрії вималювалися екзотична екскурсія. Холєра ясна, це ж Острів Короля! Та хто ж з чорних не мріє зближча подивитися на це місце? Це