Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Напевне, стрес від зіткнення з прозою життя надав моїм словам особливої переконливості, тому, в кінці кінців, мені повірили. Попередили, що будуть слідкувати, записали координати, пригрозили дзвінком у деканат і виставили за двері, не турбуючись, як я сам буду добиратися додому в такому стані.
— Нічо, міцнішим будеш! — гигикнув гоблін. — Доб’єш «вишку» — приходь до нас! У генерала Кларенса завжди знайдеться місце для ризикового хлопця.
І в цю мить у мене сталося внутрішнє одкровення: я зрозумів, що ніколи-ніколи в житті не буду працювати на поліцію.
Пробираючись до виходу з будинку, я наткнувся в коридорі на свого неактуалізованого клієнта. Мужик все ще давав якісь показання поліції, але, побачивши мене, захвилювався і замахав рукою.
— Я розумію, — діловито почав він, — сьогодні не вийде, але, може, в четвер…
Схоже, він вважав, що після всього я буду ще на нього і працювати? Воістину, свята простота гірше за відьмині чари
— Не маю поняття, про що ви, — процідив я і пошкутильгав звідти геть.
Хай сам розбирається! Десь йому серйозно наврочили, то там ще пощастить, якщо муніципальна служба очистки здере з нього за роботу менше ніж двісті крон.
Проходячи через блискучий скляний з міддю парадний під’їзд поліцейського управління, я все ще не до кінця вірив у свою удачу. Уява перетворювала переплети вікон на замасковані ґрати, кожен порух за ними трактувала як якихось таємних спостерігачів, а за аркою внутрішнього дворика марилися двері у склеп. Віддалившись від приміщення поліції на відстань, яку вже можна було вважати безпечною, я завернув до якогось скверика і всівся на найближчу лавицю, намагаючись впорядкувати безлад в думках і почуттях. Ще навіть не вечоріло, з моменту, як я ступив до квартири клієнта, минуло від сили чотири години.
А таке враження, ніби минуло ціле життя.
Думки повільно наздоганяли дурну голову.
Схоже, проблеми з судами мені поки не загрожують. Не те щоб я не розумів, чим займаюся (основи законодавства чорним магам починають втовкмачувати ще у школі, якби не це, то нас всіх простіше було б одразу посадити), але вважав, що, раз я дотримувався заходів безпеки, то можу дозволити собі вільніше тлумачити певні статті Кримінального Кодексу. Дуже характерно! Скільки разів треба почути, що сірники — не дитяча забавка, аби зрозуміти, що тебе це теж стосується?
«Цей світ не належить магам, ні білим, ні чорним, — згадав я слова дядька Ґордона (він був мені не зовсім дядько), але на той час це не мало значення. — Думаєш мало було мудрагелів, які пробували доказати що все навпаки?»
Так, дядьку, і те, що всі вони були ідіотами — не випадковість. Магія, особливо біла, по суті — красивий фокус, штука. Вона не може перетворити свинець на золото, зробити хліб із піску чи вино з води. Хліб, золото і вино для магів роблять прості люди, а тому, ніколи не слід їх дратувати — вийде собі ж дорожче. І це не теорія, а підтверджений практикою факт.
От тільки куди дівати вроджені властивості натури, риси характеру, які давно стали притчею во язицех? Коли тебе двадцять років вчать правил, але варто наставникам відвернутися, як ти знову берешся за своє? Сумно визнавати, але чорні маги найліпше сприймають науку через задницю, і я — не виключення з правил. Певно, мені слід ще і подякувати «нагляду»: вони вчасно дали мені по руках, упередивши розвиток патологічних нахилів. Треба вміти боротися з приступами зайвої хитросракості. Дуже актуальний навик!
Єдиним незрозумілим моментом залишалася поведінка гобліна у формі (звичайно, справжньою жертвою вторинної магічної мутації він не був, але зовнішня схожість разюча). Чого ж насправді він від мене хотів, і чому відступився? Навряд чи через втрату свідомості. А якби він боявся скарг, йому не варто було запрошувати свідків, поки я валявся без тями. Особиста неприязнь до чорних магів? Тоді би йому в НЗАМПІС не втриматися: як свої не вигнали б, то клієнти прибили вже точно.
Але, по суті, чи не плювати мені, які комплекси там у поліцейських?
Я тихо кайфував, а приборкане Джерело віддано зализувало мої рани.
Лише чорний маг може відпочивати, сидячи на жвавому, сповненому руху перехресті. Всі мої знайомі білі були помішані на особистому контакті і могли розслабитися тільки в добре знайомій, камерній обстановці. А от мене більше заспокоював безособовий, механічний рух мас; шум міста яке ніколи не замовкає, я сприймав як музику.
Глухо протупотіла бруківкою упряжка важковозів (величезних, до трьох метрів у холці тварюк, виведених за допомогою магії і магією ж керованих), яка тягнула фургон з логотипом відомої транспортної компанії. І фургон, і важковози були на ґумовому ходу. Надмір кінської тяги — взагалі, характерна риса Редстона. Для тих, хто хотів швидкості і мав не надто багато багажу, проторохтів рейками веселий трамвайчик. З утробним риком промчав перехрестям лімузин з двигуном «мрія алкоголіка». Я потягнув носом, сподіваючись вловити знайомий дух, і з заздрістю ведучи за автомобілем очима. Так, це вам не трамвай! З більшою шаною я ставився лише до паровозів, але в межах міста Редстон парових двигунів не могло бути за визначенням: надто вже багато в Університеті вчилося білих магів, у яких зіткнення з шиплячим, димлячим і паруючим чудом викликáло важкий стрес і нервові розлади. Цим лише дай волю, вони всіх на коней пересаджають! Муніципалітет жахливо пишався, що всі потужні енергетичні установки винесено у передмістя.
Я замріяно посміхнувся, уявляючи себе в лімузині. Направду хороший чорний маг може собі дозволити і не таке. Поки ніяких фатальних хиб я не робив і звинувачень мені не пред’являли, рятуватися втечею потреби нема. В сухому залишку після сьогоднішніх подій є лише дві речі: по-перше, мене можна було привітати, тепер я повноцінний маг, а, по-друге… де ж я тепер братиму гроші?!
Нинішній шеф відділу у справах чарівників був стражем порядку в шостому а то і сьомому коліні. Його предки почали служити законові скоро по тому, як Інгерніку полишили останні королі, а потім стійко берегли спокій громадян і у недобрі роки чуми, і в мутні часи на стику тисячоліть, зрідка відволікаючись на громадянські війни і зміни влади. Запорукою успіху династії були унікальні фізичні дані сім’ї Берів: зовнішність шефа НЗАМПІС відбивала бажання хаміти навіть у найбільш забіякуватих чорних магів. Конрад Бер з часів учебки гордо носив прізвисько Паровоз і був першим представником своєї сім’ї, який дослужився до капітана. Останнє були предметом гордощів, деколи — з домішками досади.
З неймовірною полегкістю капітан Бер видерся з костюму протимагічного захисту. Урядові умільці надали цій штуковині вигляду звичайної поліцейської форми, але важила вона як добрі лати. Однак чого не зробиш
