Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
— Розступися, «бадилля», алхімік йде!
Він ображено надувся і став чимось схожим на Лючика.
— Не кисни! — я поблажливо поплескав його по плечу. — Зараз я все направлю.
Проблема була проста, як пень, і стосувалася не алхімії, а «науки про хрінові контакти»: горе-монтажник повстидався загнати запобіжник у гніздо до кінця, щоби воно клацнуло, того генератор і не запускався. Зате коли машина басовито забухкотіла, студент був реально щасливим.
— Як ще щось буде, — по-дружньому запропонував я, — клич мене. Як зможу — поможу.
Він кивнув і посміхнувся.
— Тангоре!! Чим це ви там займаєтеся?! — гаркнув звідкись містер Сміт.
— Сміття виношу! — гукнув у відповідь я перше, що спало на думку, підморгнув студентові і ретирувався.
Як виявилося, Сміт кричав недаремно — погода різко помінялася. Хоч до вечора було ще далеко, з моря на берег наповзала смуга густого туману. Виглядало це явище надзвичайно підозріло. Наші начальники заметушилися, нам було наказано хапати і тягнути в дім те, що могло постраждати від води і вологи, а все інше кидати на місці. На катері дали задній хід, щоби стати на якір десь подалі від гріха посеред бухти. На той момент, коли тремтяча біла фіранка туману сягнула берега, двері єдиного жилого корпусу тюрми були щільно зачинені, а члени експедиції, як могли, влаштовували свій побут усередині.
Нам виділили кутову кімнату з видом на тюремний двір (умовно, правда, бо насправді не видно було нічого). При світлі, приміщення виглядало затишним, хоч і трохи запилюченим. Дядько перевірив відвертаючі знаки у переплеті вікон, цокнув язиком і не став нічого чіпати. Назовні переливався густий туман, ніби молока в воду налили, сонце підсвічувало його зсередини, створюючи враження, що повітря ледь помітно сяє. Інфернальне видовище, в Краухарді не прийнято таким милуватися.
— Вуйку, тобі не здається, що тут якось дивно?
— Потойбічне, — з виразом знавця кивнув він. — Воно так близько підступає до границь реальності, що починає тиснути на нерви. Взагалі-то, хріново виглядає вся ця експедиція.
— Ну, вони ж, напевне, знали, куди їдуть?
— Впевнений? — дядько гмикнув. — Ситуація може мінятися дуже швидко. Вони чекали, що їх тут зустрінуть, ти помітив? Хто це мав зробити? І де цей хто тепер?
Я мимоволі зіщулився — мені ще не доводилося зустрічатися з чимось таким, що здатне забрати у людини життя. Єдиними гостями з того світу в нашій долині були чарики — сполохи світла, які блукають в тумані, досить безневинні створіння, якщо руками не хапати.
У двері кімнати ввічливо постукали.
— Заходьте, — дозволив дядько.
До кімнати, ніяково, зазирнув той самий студент-білий (кудись його весь час не туди посилають) і повідомив:
— Місіс Клементс просить усіх зібратися внизу.
— Йдемо, йдемо! — я спробував згадати, куди зажбурнув черевики.
— Що це їй приперло? — бурчав дядько, дістаючи з торби пару теплих повстяних капців. Я такі взяти не здогадався.
— Хоче попрощатися? — істерично гигикнув я.
Напевно, колись у цьому будинку проживало керівництво тюрми: вузьких коридорів з частими рядами дверей тут не було, кімнати були просторими, а одразу перед центральним виходом відкривався просторий світлий хол. Саме там, серед купи нерозібраних речей, місіс Клементс зібрала народ. В силу відсутності стільців, всі так і посідали, на речі. Атмосфера на зустрічі панувала дивна: з одного боку, безпосередньої небезпеки ніби і не було, з другого — щось дивне, без сумніву, ставалося. Все ускладнювалося тим, що мешканці столиці схильні вважати загрозу потойбічного надмірно перебільшеною (такий підхід можна собі дозволити, коли живеш мало що не на солончаку), при цьому, думка про те, що недаремно, мабуть, на Острові Короля не водяться навіть щурі, їм до голови не приходила. Інтуїція вперто нашіптувала мені, що Краухард такого ставлення до себе не пробачить.
Двоє студентів про щось стиха перемовлялися, білий (тепер я згадав його ім’я — Алех) сів ближче до нас (все правильно, маги повинні триматися одне одного) і тепер сидів з пригнічений виглядом. Дядько був єдиним, хто з’явився на зборах в домашньому взутті. Містер Сміт виглядав так, ніби тільки но виліз з якогось тунелю, і пахло від нього вологою затхлістю. Лише місіс Клементс була бадьора і незворушна. Я думав, присутнім прочитають лекцію про правила безпеки і належної поведінки на Острові, але замість цього вона виголосила спіч про необхідність працювати і ще раз працювати.
— Терміни експедиції вкрай обмежені, успішне виконання задачі потребує від кожного з нас вдумливого і відповідального підходу до роботи. Тупе виконання лише прямих наказів ми заохочувати не будемо. У випадку успішного завершення проекту нагороду може бути збільшено.
— А що ж ми шукаємо? — не втримався я.
Вона знизала мене роздратованим поглядом.
— Якщо ви дозволите, містере Тангор, я до цього перейду буквально за хвилину.
Студенти з готовністю загигикали. Я знизав плечима — три роки в Редстоні відучили мене заводитися з півоберту.
— Цей острів зберіг у первозданному виді загадки найдревнішої цивілізації світу! — патетично проголосила місіс Клементс і занурилися в нудний опис чиїхось робіт з частим цитуванням якихось авторів і результатів чиїхось розкопок. Студенти зосереджено конспектували.
Я відключився від розмови — історія ніколи не входила до сфери моїх інтересів, сенсу в колекціонуванні тисяч нікому не потрібних предметів я не бачив. Думка про те, що з цих осколків можна сконструювати картину життя давно минулих поколінь здавалася смішною (не погоджуєтеся? спробуйте зібрати із жменьки різнорідних деталей звичайнісінький будильник), естетичної цінності в черепках і уламках я не бачив ніякої. Дорога забаґанка базована на ненаситній людський цікавості.
— … і оцінити рівень розвитку техномагії тої епохи, — закінчила місіс Клементс черговий свій пасаж.
Це вивело мене з прострації:
— Алхімія?
Місіс Клементс глипнула на мене з відвертим презирством:
— Техномагія, — повторили вона ледь не по складах, — відрізняється від алхімії здатністю маніпулювати дуже тонкими структурами матерії, при цьому допускає виконання цих операцій тисячі, сотні тисяч разів без якого-небудь відхилення від оригіналу.
Я витягнув із купи речі коробку із запобіжниками, що вціліли після спілкування з Алехом.
— Типу такого? — уточнив я. І хай той, хто скаже, що вони відхиляються від оригіналу, першим кине у мене камінь.
Вона аж заціпеніла від люті.
— Ні! На безмежно більш тонкому просторовому рівні! Порівняному з рівнем магічних маніпуляцій!
— Втрачені алхімічні прийоми, — з усвідомленням важливості теми резюмував дядько.
Я знизав плечима і не став продовжувати суперечку — є люди, які відчувають ірраціональну відразу до алхімії. Зазвичай вони належать до білих, але і серед простих людей такі також зустрічаються, а демонстративна нелюбов
