Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Читаємо онлайн Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
не поспішали, але я так зрозумів, що всі вони — студенти, або зі столиці, або звідкись недалеко звідтам. Хлопці розпивали щось з великої шкіряної фляги і реготали. Судячи за всім, що таке Острів Короля, вони знали лише дуже приблизно. А я вже було малював собі в уяві компанію кабінетних вчених, які намагалися здійснити бюджетну вилазку історичними місцями, як тут під’їхала ця не цілком цивільна вантажівка. На причалі швидко росла гора міхів, ящиків і бочок, пара здорових мужиків у однакових комбінезонах приймала вантаж і відганяла від нього цікавих роззяв. У одного з них на поясі висів поліцейський кийок, а в другого за халявою високого черевика красувався ніж. На катері, що ліниво погойдувався поряд з берегом, почали розводити пари.

Я спробував відігнати нудоту і помислити здорово: машина, катер, охорона означали, що керівництво експедиції не просто має гроші, а ще і знає потрібні місця. Мені стало цікаво.

— Що ж ми збираємся шукати-то?

Дядько у відповідь лише посміхнувся:

— А я не питав! Не кіпішуй, племінничку, просто будемо акуратними.

Студенти шуміли, вітаючи начальника експедиції — невисоку худорляву на диво некрасиву жінку. Це був той випадок, коли ніякі білі маги не зможуть врятувати ситуацію: маючи правильні риси лиця і чисту, кольору слонової кості, шкіру, вона могло похвалитися набряклими повіками безпробудного п’яниці і сардонічною посмішкою, яка зробила б честь і крокодилу. Слідом за нею ішов чоловік, на голову вищий її на зріст, в зумисне-цивільному одязі і з видимими ознаками чорного мага.

Не сперечаюся, взяти на Острів спеціаліста з потойбіччя — дуже мудре рішення, але всі ми знаємо, скільки коштують послуги чорних маю з військовою виправкою.

— Панове, — леді-крокодил почала вітальну промову, звертаючись, переважно, до нас двох, — я — ваш цар і Бог на найближчі чотири тижні, звертатися до мене слід «місіс Клементс» і ніяк інакше. Також попереджаю Вас, що ніяких пиятик протягом часу нашого нашої співпраці не потерплю, — тут вона чомусь пронизала поглядом мене, хоч фляга була в руках у студентів, — і попереджаю: все, що ви побачите чи знайдете на острові, є ексклюзивною власністю експедиції. Зрозуміло? Тим, хто не згоден, краще залишатися на бéрезі.

— Все зрозуміло, місіс Клементс! — співуче протягнув дядько тим тоном, яким звертаються до неслухняної кобили.

Леді-крокодил сіпнулася зовсім по-кінськи, але мужчина, який стояв за її спиною, кашлянув, і скандалу не вийшло.

— Поряд зі мною — Містер Сміт, — процідила вона крізь зуби, — наш експерт з безпеки. Враховуючи специфіку місця роботи, я вимагаю про будь-які дивні або незвичайні явища негайно повідомляти його!

Всі почали поступливо кивати головами, а я трохи засмутився. Що, і розповідати потім про Острів теж буде не можна? Якийсь шизофренічний виходить похід.

Від корабля відчалила шлюпка з тріскучим спиртовим двигуном; місцеві рибалки, зібравшись на березі у купку, спостерігали за нею з цікавістю — заглухне чи ні. Якщо спирт місцевий — то точно заглухне, я на своєму мопеді скільки разів це перевіряв. (Чи то клімат у нас нехарактерно вологий, чи то продавці — нехарактерно безсоромні, але добитися стабільності у роботі двигуна мені тоді так і не вдалося.) А зараз нам такого щастя не треба — застрягти між небом і землею.

Але в суху погоду шлюпка поводилася добре і хвилями вона не пливла — летіла.

— Перекличка! — знову привернула до себе увагу місіс Клементс. — П’єр Аклеран…

Студенти з готовністю піднімали руки. Перелічили також Містера Сміта і обох охоронців, а якогось Мермера, записали як такого, хто вже знаходився на кораблі. Останніми у списку йшли ми з дядьком.

— Ґордон Ферро…

— Є такий!

— … і Томас Тангор.

— Тут, — для примітності я підняв руку. Містер Сміт втупився в мене довгим і дуже зацікавленим поглядом.

— Всім — вантажитися!

Всім — це вона, звичайно, поспішила — за один раз у шлюпку поміщалося не більше як четверо людей і пара коробок. Місіс Клементс і студенти поїхали першими, але я їм не заздрив: їх трьох чекала купа роботи з прийому і розміщення усього майна експедиції, тим часом як на березі дядько ухитрився зманеврувати так, що у завантаженні приймали участь всі, включно з охоронцями і водієм вантажівки. Природньо, ми впоралися швидше. Останній човен, уже без коробок, відвіз на корабель тих з нас, хто затримався на березі. Містер Сміт всівся напроти мене і досить безцеремонно розглядав.

— З якою метою ви приєдналися до цієї експедиції, містере Тангор?

— Гроші, сер, — широко посміхнувся я. Універсальний мотив!

— А ви, містере Ферро?

— Ну, мусить же хтось за племінником дивитися.

— Гм…

— А за чим ви туди їдете, Містер Сміт? — Не втримався я.

Він здивовано повів бровою. Цікаво, а що ще він чекав, починаючи розмову з чорними?

— Моя задача — безпека цього поганського заходу! — з несподіваною щирістю зізнався він.

— Вам можна тільки поспівчувати, — похитав головою дядько.

Але Містер Сміт вперто випростався:

— Усе під контролем! Проблем не буде.

Як то кажуть, помолимося, братіє.

З іншого боку, чого би і ні? Цілком може бути, це і є прикладом раціонального підходу, базованого на знаннях, а не на місцевих забобонах. Он, мені з п’яти років товкмачать і примушують завчати правила безпеки, так зараз я знаю про прóяви потойбічного стільки, що сам можу читати лекції в Редстоні, однак на моїй пам’яті нічого схожого на дідівські байки в нашій долині не ставалося. Ну, помняло трохи якихось недолугих простаків… Ну, ще худоба бісилася ночами… Але на фоні зловісної репутації Краухарда все це було як шоу довгоносиків. Може, і страшні загрози Острова Короля чутки перебільшують? І таке буває!

До місця ми добиралися майже добу. Можна було, звичайно, плисти і швидше, але бажаючих висадитися там у повній темряві не знайшлося. Я непогано виспався під тихий свист парової турбіни, нудити мене перестало, і настрій був — краще не придумаєш. Чи не пора роздивитися, куди ж це в мене занесло?

Катер повільно і обережно прибирався крізь туман, не такий густий, як на суходолі, зате з ледь відчутним запахом моря. Птахів не було, єдиним джерелом звуків були двигун катера і мирний шелест прибою зовсім поряд. Лінію маяків ми пройшли ще вночі, і тепер вздовж правого борту тягнулася низка скель і валунів, які стирчали з моря, ніби оборонні рубежі. Я без діла спостерігав, як у піні між кам’яними зубами рифів бовтається плавник і водорості, старанно вгадуючи в обломках обриси розбитої шлюпки. Члени експедиції (ті, кого не надто вимучила морська хвороба) попрокидалися і почали потрохи виповзати на палубу. Саме цей момент Острів і вибрав, щоб нас здивувати.

Прибережні скелі припали до землі, відкриваючи вид на велику розщелину: вода і вітер роз’їли камінь, гора розчахнулася навпіл, ніби хворий зуб, а у внутрішній порожнині (тепер — як на долоні), стояв металевий замок.

Відгуки про книгу Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: