Берегиня - Настуся Соловейко

Ми перезирнулись із Глорі і одночасно заговорили:

– А давайте і те і те!

– Мені обидва!

Новинки виявились дуже смачними, ми їли і теревенили про всілякі дурниці.

Попрощавшись з Глорі, сіла у карету і глянула на кристал зв'язку. Вже майже дванадцята година, пізно!

В домі панувала тиша, тож, я тихенько скинула черевички, щоб не стукотіти каблуками і вже майже пройшла до кінця холу, коли відчинилися двері кабінету й у дверному отворі з'явився Себастіан. Чорний кітель розстібнутий, волосся скуйовджене, неначе спав у кріслі, або ж на столі.

Він склав руки на грудях і сперся на отвір.

– І де це ти була?

Першим бажанням було відповісти нормально, проте, він так мене бісив, що замість того, я задрала голову вище і бовкнула:

– А я повинна тобі відзвітувати чи як? Яке твоє діло де я була?

Його очі враз потемніли.

– Так, думаю, повинна, – він підійшов ближче – ще й як!

– Чого б це? Хто дав тобі право? – мене вже несло, але невже я недостатньо доросла?

Чи він думає, що зможе знов зачинити мене в кімнаті до вечора без їжі і води?

Себастіан підійшов так близько що мені довелось зробити крок назад.

І чому тільки він такий височенний?! Так можна і шию вивернути, намагаючись дивитись йому в очі! Промайнуло в голові і пропало, тому що Бастіан підняв руку, так, наче хотів торкнутися моєї щоки, однак не торкаючись шкіри, повів рукою униз, біля підборіддя, шиї, грудей. Я сахнулася від нього, і вперлася у стіну, серце калатало мов божевільне.

– Ти... – видихнула я – Ти що робиш?!

– То, де ти була, сестричко?

Руку він забрав, та мені здавалося, що я ще відчуваю тепло від його пальців і мої щоки почали горіти.

– Не називай мене так, я не сестра тобі, у театрі я була! Чого ти причепився, дай пройти!

Я намагалася говорити твердо, але голос зривався.

– І як, вже підчепила когось?

– Іди до біса!

Він схопив мене за підборіддя, болісно здавивши пальцями. Схилився так близько ,що здавалось от-от торкнеться моїх губ. Я затамувала подих.

– Я тобі раджу так зі мною не розмовляти, бо все що на тобі надіто і все, що тебе оточує, належить мені, і коли я ставлю питання, будь така ласкава, відповідати, ти мене зрозуміла?

Він говорив тихо, але від того не менш погрозливо.

– Не тобі тут все належить, а дядьку Роберту! – я спробувала вирватись, та куди там!

– Ти так впевнена? Ну, звичайно, звідки ж тобі знати, що батько вже давно не займається сімейними справами, ти ж тільки і думаєш, якби купити нову сукню, й витратити побільше грошей!

– Це не правда!

– Та невже? А ця сукня, вона нова, чи не так?

– Так, але…

– От бачиш! – він випустив моє підборіддя і відступив – Та я не проти, може, вдасться скоріше тебе збагрити, тільки, наступного разу, бери виріз глибший, і може, ніхто не помітить, яка ти пуста.

Я задихнулася від образи, рука злетіла сама по собі, але Себастіан її перехопив.

– Більше ніколи не смій…

Він не договорив, з кабінету почувся страшний гуркіт і дзвін розбитого скла. А слідом низьке гарчання.

Бастіан штовхнув мене за спину, а сам повернувся до дверей.

– Стій тут. – прошепотів.

Я не мала сил відповісти, а тільки дивилась, як його руки до ліктів охопило чорне марево. Він пнув прикриті двері ногою і від того, що я побачила в кабінеті на шкірі виступили сироти.

Посеред кімнати стояв оніксовий стіл, а на ньому – чудовисько.

Гігантський павук з величезними щелепами, весь у чорних шипах, із скорпіоновим хвостом.

З пащі на стіл ковзнула слина, зашипіла й утворила дірку.

Я хотіла бігти, але ноги наче приросли до підлоги, а потім мене охопило чорне марево.

– Стій там, Ельвіро! – пролунало в голові голосом Себастіана

Павук, побачивши його, дико заверещав і кинувся вперед, намагаючись дістати лапами й хвостом.

Себастіан склав руки у жесті сили і вдарив чистою енергією – чорною зі спалахами білих блискавок.

Павук відлетів до стіни, трухнув головою, і рвучко піднявся. Тепер він не поспішав.

Ще один стрибок, і його хвіст майже задів плече. Сібастіан встиг відсахнутися і в ту ж мить просто із його рук потягнулись чорні щупальця, вони охопили павука і почали давити.

Чудовисько заверещало, але спробувало вирватись. Воно смикалося і било отруйним хвостом. Щупальця давили дужче і дужче, аж допоки павук не затих. Сіпнувся ще декілька разів і впав.

Щупальця втягнулись назад у руки Себастіана і він впав на коліна, тяжко дихаючи.

Марево, що оточувало мене зникло, і я кинулася до Бастіана.

– Ти як? Тебе не поранено? – я хотіла покласти руку йому на плече, та він смикнувся від мене.

– Іди геть! – два слова, а я не впізнала його голос, низький, схожий на гарчання.

– Бастіане, я покличу дядька!

– Ні! Я сказав, пішла звідси!

Він різко розвернувся до мене і я побачила, що очі в нього абсолютно чорні, а крізь шкіру проступають темні руни, миготять криваво-червоним вогнем і гаснуть.

Відступила, а наступної миті вже стояла посеред своєї кімнати. Це що ж, він мене переніс сюди? Відкрив портал?

Виходило, що так. А чому ж тільки тепер, міг би і одразу. Чи не міг?

Який жах! Чудовисько пустелі просто у нас в домі!

А якби Сибастіан був на службі?

Я ходила з одного кінця кімнати в інший і не могла зупинитись, аж допоки мій погляд не зачепився за книгу, що лежала на ліжку.

Звідки вона? Я ж нічого не приносила із бібліотеки.

Підійшовши ближче, побачила, що це та сама книжка з горища.

Дивно.

Торкнулась кінчиками пальців сріблястої обкладинки, відкрила книгу, проте, на мене знов дивились чисті білі сторінки.

Хто її приніс? Може, домашній дух? Але звідки ж йому взятись?

Так, вони в нас справді існували, та тепер здебільшого спали. У наш час багато чого робила прислуга, до того ж, з'явилось багато магічних приладів, які і прибирали краще і характер свій не показували.