Устина - азовська відьма - Таня Мальована

По дворі вдарив радісний крик привітання, перевертні відчували емоції свого отамана й висловлювали їх.

Гострі зуби повернули мене до реальності змушуючи розірвати обійми з батьками. Перевірене кусання у ногу працює стовідсотково, увагу я звернула. Чорна  хмаринки фамільяра крутилася поруч.

— Рох! — закричала я й схопила   не дуже задоволеного кролика в обійми.

—Відпусти відьмо! Не обов'язково хапати усе, що просить уваги, — буркотів він.

Живий та хай нудить, головне поруч заціловувала я  пухнасту голову й чухаючи вушка. Значить все вдалося й день чудовий, думала я доки не дізналася всі новини про битву.

У нас був час наговоритися й на обійматися. Я висіла на батьках  як та маленька приставучка п’явка не впускаючи їх ні на мить. Випитала, як так трапилося, що я забула про них на вісім років. Після першої битви, коли ув’язнили Володана, батькам прийшов лист до додому, але його першою перехопила я і сунула свого носа в середину. Так я зібрала всі чари й прокляття, що наклали туди, щоб знищити Стефу та Івана. Більшу частину вдалося зняти, але я була дитиною і сталися непередбачувані наслідки. Знищили батьків в моїй пам’яті, і як тільки звучала згадка, що я їх донька то мені ставало лихо. Ось вони й придумали план, де бабуся зіграла головну роль, а вони були поруч тільки трималися тіні. Дядько Осі за весь час також ні разу не показав, що знає когось, щоб не провокувати залишки прокляття. Таким чином вісім років і жили, доки я не зняла прокляття від Злати, а з ним і залишки її перших чарів.

В якийсь момент батько покликав мене до альтанки, мама дивилася досить стурбовано я не пізнавала свою завжди зібрану вчительку.

— Ти впевнений що вона готова це почути?

—У мене таке відчуття, що ви щось приховуєте, — жартома сказала я дивлячись на їх переглядини.

—Іван ти ж бачиш вона зовсім на нулі, — вигукнула Стефа хапаючи мене за руку.

—Бачу, але мовчати ми теж не будемо. Пішли! — наказав батько й повів мене до альтанки.

Мама тільки тяжко зітхнула, але пішла за нами голосно дихаючи  й виражаючи своє невдоволення. У цю мить вона нагадувала мені їжака, що фиркає на все й одразу.

—Ти маєш це почути. Тільки будь ласка не нервуй, —сказав батько взявши мене за руку. Ми сиділи поруч на деревяній лаві я відчувала  тепло його тіла й напругу в голосі. Тревожний шурхіт листя врізався в мої вуха викликаючи паніку.

—Щось я вже нервую, — кусаючи губу пробурмотіла я .

—Ось бачиш! Що ти робиш?— вигукнула Стефа, яка ходила із кутка в кут по альті.

В її очах плескався страх й неминучість.

—Та кажіть вже, що могло трапитися? — не витримала я.

—Устино... — почав батько дивлячись кудись собі під ноги.

— Боже, я робив це так багато разів, а рідній дочці сказати не можу, — прошепотів він якось собі.

Стефа сіла з другого боку від мене.

Я міцніше стисла мозолисту долоню показуючи, що я слухаю й підтримаю.

—Устино. Ліза й Богдан, їх більше немає. Вони зникли під час бою, можливо вони загинули, — важкі слова впали каменем вибиваючи подих й вимикаючи усі звуки довкола.

—Ми шукали всіма силами, я їх не відчуваю більше, — продовжував батько. 

Але слова дзвоном опустилася на мене. Руки, ноги тіло все зашуміло  лише в голові пульсувало одне слово "ні" по колу.

Я не зрозуміла коли почала кричати, але все почалося з тихого шепоту:

—Ні, ні, ні не правда, ні, — повторювала я як мантру вчепившись пальцями в руку батька залишаючи криваві подряпини від нігтів. Розхитувалася неначе  маятник, доки теплі долоні мами не стисли плечі цей жест підтримки став останньою краплиною. Вибух магічної лихоманки накрив мене. Я тягнула сили звідусіль, чужі плетіння, що зустрічала довкола хапала ті візерунки грубими ривками, видирала енергію в живих, шматувала природу, випалювала  себе з середини пропускаючи цю лавину неконтрольованої манії. Й випускала все з криком болю від втрати й не віри. Голоса батьків були якоюсь далекою луную, окремі слова вдавалося вихопити. “Тримай!, Не заважай! , Сон трава. “

О ні не треба її я ж можу контролювати все. Мелькнула думка свідомості й її змило хвилею сили. На пусткі мого резерву розплескався океан, а я не справлялася він поглинув мене з головою темрява проникла в підсвідомість й захлинула мене. Темнота накрила з головою.

Цього разу я приходила до тями з болем нила кожна кісточка, кожен м'яз, відчувалася кожна волосина на голові. Стогін зірвався з моїх губ й одразу стих. Не хотілося підіймати повіки бо реальність впаде немов голобля, а доки можна вірити що це все сон. Й не було ніякої битви  що все тільки назріває.

—Устино? — тихий голос Роха почувся в голові в туж мить холодний носик штовхнув мене в руку.

—Устино, я чую що ти вже прийшла до тями. Відкривай очі! — ліжко під вагою кролика прогнулося. Велетень заліз до мене під руку вмощуючи голову  у мене на плечі й заглядаючи в обличчя.

— Не хочу, — ледь чутно сказала я.

—Треба ти не можеш ховатися вічно, — наполягав Рох.