Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

— Не „ніби“, а саме навчаюсь. Тільки дуже швидко, надзвичайно швидко. Так було і з поштовими чарами. Мораґ наклала на один аркуш плетиво чекання, я написала на іншому своє ім’я, захотіла дізнатися, як надсилати листа, — і тут-таки в моїй голові з’явились усі необхідні знання. Першого разу промахнулася навіть на такій малій відстані, з одного кутка в інший; вдруге вже все вдалося, хоча останньої миті мало не зірвалось; а втретє я діяла майже автоматично.

— І при цьому, мабуть, не все розуміла.

Ейрін ствердно кивнула:

— Саме так. Я вже й сама збагнула, що не варто братися за такі складні речі, попервах краще обмежитися найпростішим. Та коли вже опанувала поштові чари, то вирішила скористатися з цього й написати батькові листа.

Шайна повільно похитала головою:

— І все ж, це просто неймовірно! Щоб так швидко й легко засвоювалися знання, вміння, навички…

Ейрін зітхнула, її смарагдові очі зажурено подивились на Шайну.

— Не скажу, що це легко. Швидко — так, легко — ні. Навпаки, дуже важко. Коли за якусь секунду в голову запихають купу знань, та ще й таким робом, щоб вони були готові до застосування… це, скажу тобі, не найприємніше відчуття. Я лише годину, як прокинулась, а вже втомлена. Щоб трохи відпочити й відволіктися, сіла писати листа — та він, як на лихо, написався до непристойності швидко. Добре хоч моя Іскра виявилась не надто жадібною й запозичила у Ґвен лише практичні знання, лише ті, що потрібні для створення чарів. Мені тільки теорії бракувало.

— Проте, — зауважила Шайна, — ти якось довідалася, що в тебе Первісна Іскра. А це ж чиста теорія, яка не має значення для практичної роботи з чарами.

— Саме тому я перейняла у Ґвен лише сам цей факт, без жодних пояснень. А що це означає, мені розповіла Мораґ. — Зненацька Ейрін пустотливо всміхнулася. — Вона була така налякана, коли на хвильку вийшла до мильні, а повернувшись, побачила, що я вже прокинулася, сиджу в ліжку й тримаю в долоні маленький маґічний вогник.

— Її переляк можна зрозуміти. Та, бачу, вона швидко оговталась і запропонувала тобі зробити щось складніше.

— Так. І це була помилка. Зараз я схожа на малу дитину, що не навчилася ще до ладу говорити, а вже намагається читати та писати.

— Нічого, ми це виправимо, — пообіцяла Шайна. — Коли Етне прокинеться, разом складемо план занять. Вона дуже досвідчена вчителька.

— І ще бажано залучити Ґвен, — додала Ейрін. — Зрештою, це ж її знання. Вона найкраще мене розумітиме… До речі, Мораґ не перебільшує? Ґвен справді цілком здорова?

— Так, справді. Хіба що кілька наступних днів буде квола, та це не біда. Ми однаково тут не затримаємося. Довнал викликав із Тилахмора дві карети, там ми всі зручно розмістимось і спокійнісінько прибудемо надвечір до герцоґського палацу.

Затуливши рота долонею, Ейрін солодко позіхнула.

— Це чудово. Хоч я й не Фіннела, проте сама думка про сідло зараз викликає в мене огиду.

Двері з коридору відчинилися, і до кімнати ввійшла Мораґ. У повітрі перед нею пливла величенька таця з кількома тарілками та склянками.

— Ну! Хто тут замовляв сніданок?

А Ейрін застогнала:

— Ой, ні!.. Тепер я знаю, як це робиться.

Для закріплення щойно отриманих знань вона підхопила чарами зім’яту подушку і змусила її злетіти аж до стелі.

Коли з корабля на причал перекинули трап, Шимас аб Нейван не став поспішати. Він зачекав, поки зійде решта пасажирів, і вже тоді рушив сам. Ішов поважно, неквапом, за поруччя не тримався, але страхував себе з допомогою чарів — не хотів останньої миті зганьбитися.

Опинившись на твердій землі, що не хиталась у нього під ногами, Шимас не стримав полегшеного зітхання. Нарешті все закінчилося, він майже вдома. І хоча до Кованхара залишалося ще дев’ять сотень миль по землях Ґулад Данану, Сейшану та Тір Алминаху, тепер перед ним не стояв вибір між горами та морем, між важкою дорогою через Двар Кевандір і хиткою палубою кораблів, що курсували Румнахською затокою. Попереду його чекала подорож рівним суходолом, бажано не верхи на коні, а в кареті, по широкому, добре второваному трактові, що сполучав Кованхар з Еврахом.

Перед прибуттям Шимас перевдягнувся в свою темно-синю мантію, яка в очах обізнаних людей вказувала не лише на його звання університетського професора, а також і на те, що він чаклун. Серед еврахських візників, що полювали в порту на клієнтів, знайшлося чимало обізнаних, і вони, мов зграя голодних псів, наввипередки кинулися до Шимаса, пропонуючи йому свої послуги.

З-поміж них Шимас обрав чолов’ягу з найчеснішим обличчям, без вагань віддав йому обидві свої валізи й подався разом з ним до його брички.

— Мені до ґрафського палацу, — сказав він на ходу.

— Буде зроблено, мосьпане, — запевнив його візник. — Домчу вас швидесенько.

— Ні, не треба квапитися, — охолодив його запал Шимас. — Їдь спокійно, найзручнішим шляхом, я тобі гарно заплачу… Між іншим, чоловіче, ти не знаєш, зараз у ґрафа гостює відьма?

— Авжежечки, мосьпане, і не одна. Цілих дві. У нас завжди є відьми. Це ж не якийсь там задрипаний Тилахмор.

Шимас посміхнувся. Суперництво між Тилахмором та Еврахом сягало своїм корінням ще в минуле тисячоліття, проте за останні кілька сторіч, завдяки стрімкому розвиткові судноплавства, Еврах упевнено вирвався вперед, тутешні ґрафи жили набагато заможніше, дарма що були лише королівськими намісниками, тоді як герцоґи Тилахморські займали вищий від них щабель в ієрархії Ґулад Данану, вони самостійно правили своїми землями і вважалися не підданими, а васалами Корони.

Виконуючи побажання клієнта, візник їхав без поспіху. Шимас, відкинувшись