Буря Мечів - Джордж Мартін

Кошлатий чорний здоровило...

Пиріжок радісно підхопив, на кожній римі аж легенько підстрибуючи в сідлі. Арія вражено витріщилася на нього. Голос у нього був гарний, і співав він добре. Вона-бо думала, що він, крім як тісто пекти, нічого добре робити не вміє.

Трохи далі в Тризуб впадав потічок. Перебрідаючи його, мандрівники своїм співом сполохали з очерету качку. Ангай тут-таки зупинився, зняв лук, націлив стрілу — й підбив птаха. Той упав на мілині неподалік берега. Лим, скинувши жовтого плаща, з буркотінням забрів у воду по коліно, щоб його підібрати.

— Як гадаєш, у Шарни знайдуться в тому льоху лимони? — спитав Ангай у Тома, спостерігаючи, як Лим, лаючись, розбризкує воду.— Якось одна дорнянка спекла мені качку з лимонами...— мрійливо мовив він.

На тому боці потічка Том з Пиріжком продовжили спів, у той час як у Лима з пояса під жовтим плащем уже звисала качка. Завдяки співам милі здалися коротшими, тож зовсім незабаром перед ними постав заїзд, що виріс на березі, де Тризуб робив крутий поворот на північ. Наближаючись, Арія підозріливо мружила око. Заїзд геть не був схожий на лігво беззаконників, мусила визнати вона: зі своїм побіленим верхнім поверхом, лупаковим дахом і димком, який ліниво здіймався з комина, він здавався гостинним, навіть домашнім. Його оточували стайні та інші будівлі, а позаду виднілася альтанка, і яблуні, і городик. У заїзді був навіть свій причал, який випинався в ріку, і...

— Гендрі,— гукнула Арія тихо, але наполегливо.— У них є човен. Решту шляху до Річкорину можемо проплисти. Думаю, це швидше, ніж верхи.

Гендрі глянув із сумнівом.

— А ти колись керувала човном?

— Піднімаєш вітрило,— сказала на це вона,— і вітер його штовхає.

— А якщо вітер дме не в той бік?

— Тоді є весла.

— Проти течії? — нахмурився Гендрі.— Це ж повільно! І що як човен перевернеться і всі ми попадаємо у воду? Та й, у будь-якому разі, це не наш човен, а заїздівський.

«Але його можна забрати». Арія, закусивши губу, промовчала. Спішилися перед стайнею. Інших коней не видно було, але Арія зауважила в багатьох стійлах свіжий гній.

— Хтось із нас має стерегти коней,— сказала вона сторожко.

Її почув Том.

— Немає потреби, Жовторотику. Ходімо їсти, коні не пропадуть.

— Я лишуся,— мовив Гендрі, проігнорувавши співця.— Поїси, а потім прийдеш по мене.

Кивнувши, Арія рушила за Пиріжком і Лимом. Меч і досі був у неї в піхвах на спині, а руку вона тримала біля руків’я кинджала, поцупленого в Руза Болтона,— на той раз, якщо їй у заїзді щось не сподобається.

На вивісці понад дверима намальований був якийсь давній король навколішках. За дверима починалася вітальня, де з сердитим виразом на обличчі стояла, вперши руки в боки, височенна потворна жінка з Гулястим підборіддям.

— Не стій на порозі, хлопче,— кинула вона.— Чи ти — дівчинка? Хай хто ти є, а ти мені прохід загороджуєш. Заходь або виходь. Лиме, я тобі що казала про підлогу? Ти весь у болоті!

— Ми качку підстрелили,— Лим простягнув птаха як прапор миру.

Жінка вихопила здобич у нього з руки.

— Ангай підстрелив качку, ось що ти хотів сказати. Скидай чоботи, ти глухий чи дурний? — гримнула вона й відвернулася.— Чоловіче! — гукнула вона голосно.— Ходи сюди, хлопці повернулися. Чоловіче!

Сходами з льоху піднявся, буркочучи, чолов’яга в брудному фартуху. Він був на голову нижчий за жінку, обрезклий з обличчя, з обвислими жовтуватими щоками, на яких ще виднілися сліди віспи.

— Тут я, жінко, не горлань. Що там ще?

— Повісь оце,— вручила йому жінка качку.

Ангай переминався з ноги на ногу.

— Ми її з’їсти хотіли, Шарно. З лимонами. Якщо у вас є.

— З лимонами! І звідки нам ті лимони взяти? Чи тут тобі на Дорн схоже, ти, рябий дурню? Може, залізеш на лимонне дерево й набереш нам кошичок, а ще трохи оливок і гранатів,— вона помахала на нього пальцем.— Я, звісно, можу спекти качку в Димовому плащі, якщо хочете, та тільки потому як вона повисить кілька днів. А ви їстимете кролятину — або не їстимете зовсім. Найшвидше засмажити кроля на рожні, якщо ви голодні. Чи хочете тушкованого, з елем і цибулею?

Арія просто відчувала в роті смак кролятини.

— У нас немає грошей, але ми принесли трохи моркви й капусти на обмін.

— Справді? І де ж вони?

— Пиріжок, віддай їй капусту,— сказала Арія, і хлопець послухався, хоч і наближався до старої з острахом, так наче то Рордж, або Куслій, або й Варго Гоут.

Жінка уважно роздивилася капусту, а хлопця — ще уважніше.

— А де пиріжок?

— Тут. Я. Мене так звати. А її... е-е-е... Жовторотик.

— Не в моїй хаті. У мене гості мають нормальні імена, щоб я могла їх відрізняти від господарки. Чоловіче!

Чоловік вийшов з кімнати, але, почувши крик, поквапився назад.

— Качку повісив. Що ще, жінко?

— Помий овочі,— звеліла вона.— А ви, решта, посидьте, поки я зготую кролів. Хлопець винесе вам напої,— мовила вона й, опустивши довгого носа, поглянула на Арію і Пиріжка.— Я не звикла подавати ель дітлахам, але сидр закінчився, корів, щоб подоїти, немає, та й вода в річці відгонить війною — стільки мертвяків приносить течією. Якщо я вам принесу кухлик юшки з мухами, ви ж не питимете?

— Арі питиме,— сказав Пиріжок.— Тобто Жовторотик.

— І Лим також,— хитро посміхнувся Ангай.

— Відчепися ти від Лима,— сказала Шарна.— Отже, ель для всіх.

Поки Лим вішав свій величезний жовтий плащ на кілок, Ангай з Томом Семиструнцем всілися за столик біля коминка. Пиріжок важко опустився на лавку за столом біля дверей, і Арія притулилася біля нього.

Том зняв з плеча ліру.

— Заїзд самотній попід грабом,— заспівав він, повільно підбираючи мелодію, яка пасуватиме до слів.— Хазяйка тут бридка як жаба...

— Ану заткайся, бо кроля не отримаємо,— застеріг його Лим.— Ти ж її знаєш.

Арія нахилилася ближче до Пиріжка.

— Ти вмієш керувати човном? — спитала вона. Та не встиг він відповісти, як з’явився з кухлями елю кряжистий хлопчина років п’ятнадцятьох чи шістнадцятьох. Пиріжок святобливо взяв свій кухоль обіруч, а, ковтнувши,