Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Я приніс обіцяне, як ми й домовлялися, — порушив тишу Фалмін, поставивши скриньку на стіл.

— Так, Фалміне, я бачу.

За мить емаль відгорнули, і Гібді, на своє здивування, побачив вродливу засмаглу жінку із доволі красивими рисами обличчя, бірюзовими, прямо-таки морського кольору очима та коротким чорним волоссям.

«Канйорка, — подумав про себе, роздивляючись виразні риси обличчя персони, ім’я якої чув не раз».

— Ну привіт, Фалміне.

— Вітаю, Ютеаль.

Ютеаль аль Хаде. Гібді знав, а точніше чув про цю жінку. Одна із восьми вищих чародіїв, які складали Вище Коло магів. Прославлена цілительниця, в минулому радниця царя Кталаймоша Багатоликого і неймовірно благородна жінка, чия краса могла змагатися із її власною мудрістю. Питання полягало лише у тому, що така привілейована особа робила на другому поверсі борделя, і чому до цього приховувала свою личину.

— А що до твоєї обіцянки, Ютеаль? — запитав Фалмін по хвилині мовчанки.

Чародійка мовчки дістала з кишені плаща якийсь згорток і передала його Фалміну. Чаклун, у свою чергу, розгорнув і швидко пробігся очима по тому, що там було викладено.

— Це достовірна інформація, Ютеаль? Ти точно впевнена в джерелі?

— Так, інформатор перевірений і лист, який ти тримаєш в руках, взято прямісінько із закритих архівів магістрату магів. Мені довелося добряче потрудитися, аби мені віддали цю річ. Тому, мій любий, цінуй.

— Ціную, — так само холодно, як і канйорка, відповів Фалмін.

Він дістав із кишені ключ, відімкнув скриньку і повернув її до чародійки. Гібді краєм ока побачив там завернутий лоскут тканини, проссякнутий кров’ю. Чародійка мовчки підсунула скриню та задоволено хмикнула.

— А ти виправдовуєш свою славу, Благандійський Чаклуне. Ігрев мав рацію щодо цього.

Фалмін, схоже, не звернув уваги на похвалу, кинув погляд на зачинене вікно, за яким чувся якийсь приглушений стукіт і голоси.

— Ти наклала на кімнату ілюзію, — здогадався він.

Ютеаль, махнувши віями, провела рукою в повітрі й за мить звуки за вікном затихли. Чародійка зачинила скриньку, подивилися на Фалміна пронизливим поглядом. У свою чергу Гібді, якого ця затягнута мовчанка виводила із себе, кашлянув, привернувши увагу бірюзових очей жінки.

— Ютеаль, дозволь мені щось сказати?

— Звичайно.

— Будучи гномом, я не особливо вподобаю людських жінок. Однак мушу визнати, що я причарований твоє вродою.

— Гібді, зараз не час, — Фалмін зиркнув на гнома й у світлі свічки було видно його палаючі очі. — Що тебе вкусило…

— Чому ж, Фалміне, — жінка усміхнулася кутиками губ, — невже я не заслуговую на комплімент, навіть на ось такий спонтанний і доволі простий? А я і забула, що ви, пане чаклуне, не особливо вмієте такі речі говорити. Чула й навіть бачила. Проте добропорядний гном, який сидить поруч із вами, скоріше за все просто піддався моїй магічній аурі, яка звела з розуму не одного чоловіка.

— Я не…

— Врешті, — вона не дала гному продовжити, — прийму й ці слова, хоча, можливо, хотіла почути їх від тебе, Фалміне.

Чаклун мовчав. Вогник свічки дратівливо смикався, створюючи на стінах дивні тіні. Гібді подумав, що між цими обома щось було, але ні. Знав він про таємне кохання Фалміна. Рудобородий жодного разу не бачив тієї особи. Але із розмов про неї одразу збагнув, що його товариш не настільки дурний, аби проміняти на когось ту жінку.

Ютеаль просто жартувала, це було видно по її блискучих очах. Гібді заспокоївся, хоча, відверто кажучи, на мить захвилювався, відчув в повітрі щось таке, чого не можна описати простими словами.

— Ну гаразд, даремна трата часу, — Ютеаль відкинулася на спинку стільця, подивилася кудись вбік. — А щодо листа, якого мені передав Аліс, можеш не турбуватися. Прочитала. І скажу одразу, що це доволі погані новини, особливо якщо враховувати, що і між чародіями є нерозуміння.

— Про що ти?

— Дехто із нашого кола переслідує цілі, протилежні до тих, які проповідує уся братія магів. Однак про це говорити я не уповноважена, тому що не знаю напевне. А можливо і тому, що не бажаю. Однак, я більш ніж впевнена, що Анарель розповість більше.

— Тому я і попросив тебе про зустріч, Ютеаль, — сказав тихо Фалмін, наче боявся, що їх хтось почує. — Мені потрібно таємно побачитися із Анною. Негайно.

— А, он воно що, — здавалося, що канйорка засмутилася, її губи легенько скривилися. — Я думала, що ти за мною скучив, а тут така справа. Ех, ну що ж, доведеться допомогти, адже Анарель — моя ліпша подруга. Ким я буду, якщо не допоможу?

— Це твоє право. Можеш відмовити, тоді я доїду верхи, але втрачу два дні, які для мене безцінні.

Вона різко глянула на нього, зазирнула прямо у вічі. Він погляду не відвів, хоча не любив, коли хтось так дивився на нього. Гібді, хоча і не обізнаний у всяких чародійських штуках, але нутром відчував, що чаклун і чародійка зараз спілкуються. Телепатично. Розумів, що не все повинен знати, тому вдав, що не здогадується. Однак він припускав, про що говорили ці двоє. Ельгіда й ті, хто хотів її схопити. Це читалося по обличчю Фалміна, яке стало неспокійним, чужим. Він завжди ставав таким, коли думав про доньку. Нарешті після довгої «розмови» жінка підвелася, повільно