Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

Перелічивши наші монети, Харон склав їх у торбинку, потім знову взяв свою жердину. Переправляючи порожнього човна через річку, він наспівував пісень із репертуару Баррі Манілова.

Ми рушили за душами померлих ходженою стежкою.

Я не знав, що нас очікує — Перлинна брама, велетенські чорні підйомні ворота або щось інше. Утім, вхід до царства мертвих виглядав, як щось середнє між пунктом охорони аеропорту та звичайним турнікетом.

Над трьома окремими входами нависав один, зігнутий в дугу напис: «Віднині ви вступаєте до Еребу».

Перед кожним входом стояв металошукач з камерами спостереження вгорі. За ними були розташовані будки, в яких брали мито, і в яких сиділи такі ж упирі в чорному, як Харон.

Виття голодного собаки тепер лунало набагато голосніше, долинаючи невідомо звідки. Але триголового пса Цербера, який повинен був охороняти браму Аїда, ніде не було видно.

Мерці вишикувалися в чергу вздовж трьох ліній, на двох був напис: «ЧЕРГОВИЙ ПЕРСОНАЛ», на третій: «МЕРЦІ». Черга з мерцями просувалася доволі швидко. Натомість дві інші ледве повзли.

— Що ти про це думаєш? — спитав я в Аннабет.

— Швидка черга, напевно, веде прямісінько до Полів асфоделей. Заперечувати ніхто не буде. Мертві не схочуть ризикувати рішенням суду, яке може обернутися проти них.

— То для мерців також існує суд?

— Так. Суддів троє. Вони займають судейську кафедру почергово. Цар Мінос, Томас Джефферсон, Шекспір. Іноді, поглянувши на чиєсь життя, вони вирішують, що людина варта спеціальної нагороди — Елізіума. Іншого разу вони вирішують, що вона варта покарання. Але більшість людей просто жили. Ані доброго, ані поганого про них сказати не можна. Тому їх відправляють у Поля асфоделей.

— І що це означає?

— Уяви, що ти стоїш серед поля пшениці в Канзасі, — сказав Гровер. — Вічно.

— Суворо, — відізвався я.

— Не так суворо, як це. Дивись.

Двійко упирів у чорному вбранні відтягли вбік одну з душ і обшукували її на спеціальному столі. Обличчя небіжчика видалося мені знайомим.

— Чи це не той проповідник, що виступав у новинах? — спитав Гровер.

— Так. — Тепер я теж згадав.

Ми кілька разів бачили цю людину по телевізору в гуртожитку Йєнсі. Це був той самий нудний євангеліст із передмістя Нью-Йорка, який збирав мільйони доларів для сиріт, а зловили його потім на тому, що він витратив гроші на власний будинок: оздоблені золотом унітази, домашній майданчик для гольфу і все таке інше. Він загинув під час поліцейських ловів, коли його «подарований небом «ламборджині»» зірвався зі скелі.

— Що вони з ним роблять? — спитав я.

— Покарання, спеціально вигадане Аїдом, — припустив Гровер. — Він особисто стежить за всіма дуже поганими людьми одразу після їхнього прибуття. Фур… далекі родички… визначать для цієї людини вічну муку.

Думка про фурій змусила мене здригнутися. Я зрозумів, що зараз перебуваю на їхній території, так би мовити, на гостині. Стара місіс Додз, напевно, вже облизується у передчутті зустрічі.

— Але якщо він християнин і вірить у зовсім інакше пекло?

— А хто каже, що він бачить це місце таким, яким бачимо його ми? — знизав плечима Гровер. — Люди бачать те, що хочуть. У цьому сенсі вони дуже вперті… себто наполегливі.

Ми підійшли ближче до воріт. Виття стало таким голосним, що земля здригалася у мене під ногами, але я все ще не міг здогадатися, звідки воно.

Потім неподалік від нас зелена мряка розсіялась, освітлена сяйливим мерехтінням. Саме там, де стежка розгалужувалась на дві доріжки, застигло похмуре велетенське чудовисько.

Я не помітив його раніше через те, що воно було напівпрозорим, як усі мерці. Поки чудисько не рушало з місця, воно зливалося з тим, що розташовувалося за ним. Лише його очі та зуби виглядали цілком реально. Чудовисько втупилося в мене.

Щелепа в мене відпала. Єдине, що спало на думку, це бовкнути:

— Це ротвейлер.

Я завжди уявляв собі Цербера великим чорним мастифом. Але це був явно чистокровний ротвейлер, лише, зрозуміло, триголовий, удвічі більший за мамонта й здебільшого невидимий.

Мерці рушали просто до нього, не виказуючи ані найменшого остраху. Черги під вивіскою «ЧЕРГОВИЙ ПЕРСОНАЛ» обминали монстра з обох боків. Душі померлих просувалися між його передніми лапами та під черевом, причому їм не доводилося навіть нахилятися.

— Тепер я бачу його краще, — пробурмотів я. — Чого б це?

— Я гадаю… — Аннабет облизала пересохлі губи. — Боюсь, це через те, що ми все ближче до мерців.

Середня голова пса нахилилася до нас. Вона понюхала повітря й загарчала:

— Він може відчути живих людей, — сказав я.

— Пусте, — Гровер, який стояв поруч зі мною, тремтів, як заячий хвіст. — Головне, що ми маємо план.

— Правильно, — підтримала його Аннабет. Я ще ніколи не чув, щоб вона говорила таким тоненьким голосом. — План.

Ми рушили назустріч монстру.

Середня голова Цербера злобно загарчала на нас, а потім так голосно гавкнула, що в мене перед очима все підстрибнуло.

— Ти його розумієш? — спитав я в Гровера.

— Так, — озвався той, — я його розумію.

— І що він каже?

— Гадаю, в людей немає слова з чотирьох літер, яким можна було б точно це перекласти.

Я витяг із рюкзака велику палицю — стовпчик від ліжка, який відламав від моделі «Сафарі де люкс» Крусті. Я змахнув нею якомога вище, щоб Церберові було видно, й спробував подумки навіяти собаці думки щасливого песика з реклами: жваві цуценята, весела гра… Я навіть спробував посміхнутися, ніби й не збирався помирати.

— Гей, здоровило! — гукнув я. — Присягаюсь, що вони не часто з тобою граються!

— РРРРРРРР!

— Хороший хлопчик, — слабким голосом вимовив я.

Потім я помахав палицею. Середня голова пильно стежила за моїми рухами. Дві сусідні також втупилися в мене, не звертаючи жодної уваги на душі. Я повністю притяг до себе увагу Цербера. Утім, я не був певен, чи це добре.

— Принеси! — добряче розмахнувшись, я пожбурив палицю у напівтемряву.

Вона лунко ляпнулася в Стікс.

Цербер зиркнув на мене. Моя хитрість ніяк не вплинула на нього.

Погляд його ставав усе більш холодним та злим.

Ось тобі й план!

Гарчання Цербера трохи стихло, але тепер він гарчав на всі три пащеки.

— Персі! — покликав Гровер.

— Шо?

— Я просто подумав, що тобі хотілося б знати…

— Про що?

— Про те, що каже Цербер. Він каже, що ми маємо десять секунд на молитву своєму богові. А потім… ну… він зголоднів.

— Стривайте! — вигукнула Аннабет.

Вона стала поратися у своєму наплічнику.

«Охо-хо», — подумав я.

— П’ять секунд, — озвався Гровер. — Може, час тікати?

Аннабет дістала з рюкзака червоний гумовий м’ячик завбільшки з грейпфрут. На ньому