Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

— Я бачу, ти далеко зайшов, Персі Джексоне. Молодець.

Я все ще сумнівався, тому лише вклонився у відповідь.

— Ви — та жінка, яка розмовляла зі мною в Міссісіпі? — спитав я.

— Так, дитя моє. Я нереїда, морський дух. Було непросто піднятися так високо річкою, але наяди, мої прісноводні кузини, допомогли мені підтримати життєві сили. Вони шанують повелителя Посейдона, хоч і не служать при його дворі.

— А… ви служите при дворі Посейдона?

Жінка кивнула.

— Минуло вже чимало років відтоді, як народилося дитя бога морів. Ми стежили за тобою з великою увагою.

Раптом я згадав обличчя в хвилях Монтауку, коли був малим, а також відображення усміхнених жінок. Раніше я не дуже замислювався над цим, так само, як над більшістю інших дивних речей у моєму житті.

— Якщо мій батько так цікавиться мною, — сказав я, — то чому його тут нема? Чому він не поговорить зі мною?

Із глибин повіяло холодом.

— Не засуджуй повелителя морів надто суворо, — сказала мені нереїда. — Він на межі війни, якої не бажає. І він такий заклопотаний! Не кажучи вже про те, що йому заборонено відверто допомагати тобі. Боги не повинні мати забагато улюбленців.

— Навіть коли вони допомагають своїм дітям?

— Особливо їм. Боги можуть впливати на те, що відбувається, лише опосередковано. Ось чому я мушу застерегти тебе, а ще я принесла тобі невеличкий подарунок.

Вона простягнула руку. На долоні зблиснули три білі перлини.

— Мені відомо про твою подорож до царства Аїда, — сказала морська німфа. Лише небагатьом смертним вдавалося здійснити це й залишитися живими. Орфею, який був великим музикантом; Гераклу, що мав незрівнянну силу; виверткому Гудіні — цей зумів врятуватися навіть із глибин Тартару. Чи володієш ти такими талантами?

— Гм… ні, пані.

— Але ти маєш дещо інше, Персі. Ти маєш дари, сенс яких ти лише починаєш усвідомлювати. Оракул передбачив для тебе велике й жахливе майбутнє, якщо ти допоможеш вижити людству. Посейдон не дозволить тобі померти раніше за визначений термін. Тому прийми цей дарунок, і коли буде важко, наступи ногою на перлину.

— І що станеться?

— Це залежатиме від того, чого ти потребуватимеш, — відповіла нереїда. — Але пам’ятай: усе, що належить морю, в морі й залишиться.

— А як щодо застережень?

Очі жінки спалахнули зеленим світлом.

— Рушай, куди наказує тобі твоє серце, інакше втратиш усе. Аїд зажди розпалює сумніви та відчай, що так притаманні людям. Він обдурить тебе, якщо зможе, змусивши засумніватися у власному рішенні. Щойно ти з’явишся в його землях, він нізащо не відпустить тебе з твоєї власної волі. Бережи віру. Хай щастить тобі, Персі Джексоне.

Морська німфа підкликала свого скакуна й рушила в прірву.

— Зачекайте! — вигукнув я. — У річці ви сказали, щоб я не довіряв дарам. Яким дарам?

— До побачення, юний герою, — відгукнулась нереїда, голос її лунав уже звіддаля. — Дослухайся голосу свого серця.

Обернувшись на сяйливу зелену точку, вона зникла.

Мені захотілося поплисти за нею у темну глибину. І побачити двір Посейдона. Але, поглянувши вгору, я помітив, що сонячне світло на поверхні згасає. Друзі чекали на мене. У нас було так мало часу… Я поплив до берега.

Щойно я вийшов на пляж, мій одяг миттю висохнув. Я розповів Аннабет і Гроверові про те, що сталося й показав їм перлини.

— Безкоштовний сир буває лише в мишоловках, — скривилася Аннабет.

— Але це щирий подарунок.

— Ні. — Вона похитала головою. — «Безкоштовних ланчів не буває». Між іншим, це давнє грецьке прислів’я, чудово перекладене англійською. Ціну назвуть свого часу. Ось побачиш.

На цій радісній ноті ми повернулися до моря спиною.

Позичивши з рюкзака Ареса деякий дріб’язок, ми сіли в автобус, який вирушав до Західного Голівуду. Я показав водієві адресу царства мертвих, який позичив у «Шинку садових гномів тітоньки Ем», але він ніколи не чув про «студію звукозапису ДОА».

— Ти нагадуєш мені когось із телевізора, — сказав мені водій. — Граєш дитячі ролі.

— Ну… скоріше, я дублер… того, хто грає дитячі ролі.

— Ага, тепер зрозуміло.

Подякувавши водієві, ми вийшли з автобуса наступної ж зупинки.

Ми пройшли пішки не одну милю, видивляючись це саме ДОА. Здавалося, про цю студію ніхто ніколи й не чув. У телефонній книзі її також не було.

Двічі ми пірнали у провулок, ховаючись від патрульних авто. Я застиг перед вітриною «Товарів для дому», тому що по телевізору показували інтерв’ю з деким, дуже добре мені знайомим — моїм вітчимом Смердюком Гейбом. Він розмовляв із Барбарою Волтерс, і вигляд мав, слід зазначити, як зірка першої величини. Барбара брала у нього інтерв’ю у нашій квартирі, у розпалі партії в покер, і поруч із Гейбом я побачив молоденьку блондинку, яка злегка поляскувала його по руці.

На щоці Гейба зблиснула фальшива сльоза.

— Скажу вам по правді, міс Волтерс, — розпатякував він, — якби не Лапонька, моя порадниця й втішниця, то не знати, що й робив би. Мій пасинок забрав у мене найдорожче. Мою дружину… мій «камаро». Вибачте, мені боляче про це говорити.

— І таке відбувається тут, в Америці. — Барбара Волтерс обернулася до камери. — Людина, зломлена горем. Підліток із серйозними психічними проблемами. Дозвольте мені ще раз показати вам останнє з отриманих нами фото цього дефективного юного втікача, зроблене тиждень тому в Денвері.

На екрані з’явилася зерниста фотографія, на якій були я, Аннабет і Гровер. Ми розмовляли з Аресом на тлі ресторану «Колорадо».

— Хто ж вони — решта дітей на цій фотографії? — драматично спитала Барбара Волтерс. — Хто цей чоловік поруч із ними? Хто він, Персі Джексон: злочинець, терорист чи жертва нового жахливого культу, що пройшла психологічну обробку? У наступному репортажі ми поговоримо з провідним дитячим психологом. Залишайтеся з нами.

— Ходімо, — сказав Гровер.

Він відтягнув мене від вітрини, перш ніж я встиг розтрощити її.

Сутеніло, і на вулицях почали з’являтися всілякі обірвані особистості, що бажали розважитися й пополювати. Зрозумійте мене правильно. Адже я родом із Нью-Йорка. Мене так просто не злякати. Але в Лос-Анджелесі відчуття було зовсім інакше. Там, удома, все здавалося близьким. І неважливо — велике це місто чи мале, але там ти міг дістатися куди завгодно, не заблукавши. Розташування вулиць і підземка якимось чином були впорядковані між собою. Там була своя, цілком певна система. Хлопчисько, якщо не дурне, завжди могло знайти безпечне містечко.

Натомість у Лос-Анджелесі усе було зовсім інакше. Він розповзався довкруж хаотично, ускладнюючи пересування. Він нагадував мені Ареса. Лос-Анджелесу не достатньо бути великим; йому треба доводити це, виробляючи якомога