Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

— Бачиш м’ячик? Хочеш його, Цербере? Сидіти!

Цербер виглядав таким самим спантеличеним, як ми.

Усі три його голови схилилися набік. Шість ніздрів посилено втягували повітря.

— Сидіти! — знову гукнула Аннабет.

Я не мав сумніву, що за мить вона перетвориться на найбільшу на світі мозкову кісточку.

Утім, замість цього Цербер облизав усі свої губи, позадкував і сів, несамохіть роздушивши з дюжину душ з черги «МЕРЦІ», яка тяглася під ним. Щезаючи, душі приглушено шипіли, наче здуті колеса.

— Гарний хлопчик! — мовила Аннабет.

І кинула Церберу м’ячик.

Він зловив його середньою пащекою. М’ячик був занадто великий, щоб його розжувати, і решта голів намагалися вирвати у середньої нову іграшку.

— Віддай! — скомандувала Аннабет.

Голови Цербера кинули гризтися й втупились у неї. М’ячик застряг між зубами монстра, як шматочок жувальної гумки. Пес голосно й перелякано вискнув і впустив заслинений та наполовину розгризений м’ячик до ніг Аннабет.

— Гарний хлопчик! — повторила Аннабет, підбираючи м’ячик без уваги на те, що він тепер був увесь у собачій слині.

Потім обернулася до нас.

— Тепер ходімо. Ставайте в чергу мерців — вона коротша.

— Але… — вичавив із себе я.

— Негайно!

Аннабет промовляла таким самим тоном, яким щойно наказувала собаці.

Ми з Гровером обережно зробили перший крок.

Цербер знову загарчав.

— Фу! — скомандувала Аннабет. — Якщо хочеш м’ячик, то негайно припини!

Цербер заскавучав, але залишився сидіти там, де сидів.

— А як же ти? — спитав я в Аннабет, коли ми проходили повз.

— Я знаю, що роблю, Персі, — пробурмотіла вона. — Принаймні я цілком упевнена…

Ми з Гровером йшли між лапами чудовиська.

«Будь ласка, Аннабет, — подумки благав я. — Не кажи йому знову «сидіти»».

Нам вдалося пройти. Ззаду Цербер мав не менш застрашливий вигляд.

— Хороший пес! — гукнула Аннабет.

Вона підняла розідраний на клапті червоний м’ячик і, можливо, прийшла до того ж висновку, що й я: якщо Цербер знову отримає від неї нагороду, то наступного разу для чергового трюку вже нічого не залишиться.

Хай там як, але Аннабет кинула м’яч. Ліва пащека монстра миттю схопила його, середня голова спробувала напасти на неї, натомість третя ображено заскавчала.

Увагу монстра вдалося відволікти, і Аннабет швидко пройшла під його черевом, приєднавшись до нас біля металошукача.

— Як це тобі вдалося? — вражено спитав я.

— Школа дресировки, — захекано відповіла Аннабет, і я здивувався, побачивши сльози на її очах. — Коли я була дитиною й жила з батьком, у нас був доберман…

— Покваптеся! — Гровер шарпнув мене за сорочку. — Ходімо!

Ми вже зібралися було проскочити крізь чергу мерців, аж раптом Цербер жалібно завив усіма трьома головами. Аннабет зупинилася.

Вона обернулась до пса, якому довелося трохи посунутись, щоб подивитися на нас.

Цербер важко дихав, розідраний червоний м’ячик лежав у калюжі слини біля його лап.

— Гарний хлопчик, — сумно й невпевнено мовила Аннабет.

Монстр закрутив головами на всі боки, ніби шукаючи господаря.

— Я скоро принесу тобі інший, — ледь чутно пообіцяла Аннабет. — Цей тобі сподобався?

Триголове створіння заскавчало. Не треба було розмовляти із псом, аби зрозуміти, що Цербер усе ще чекає м’ячик.

— Хороший пес. Я скоро повернусь. Я… я обіцяю. — Аннабет обернулася до нас. — Ходімо.

Ми з Гровером пропхалися крізь металошукач, який миттю заверещав і замигтів усіма своїми червоними лампочками. «Заборонені предмети! Виявлено чародійство!»

Цербер загавкав.

Ми кинулись крізь браму з написом «МЕРЦІ» — сирени заверещали ще голосніше — і стрімголов помчали до царства мертвих.

За кілька хвилин, вкінець задихані, ми сховалися в гнилому стовбурі чорного дерева: упирі-охоронці пробігли повз, пронизливо гукаючи на допомогу фурій.

— Отже, Персі, що ж ми дізналися за сьогоднішній день? — пробурмотів Гровер.

— Що триголові пси віддають перевагу червоним гумовим м’ячикам, а не палицям?

— Ні, — відповів Гровер, — ми дізналися, що наші плани кусаються, насправді кусаються!

Я сумнівався щодо цього. Ми з Аннабет дійшли правильної думки. Навіть тут, у царстві мертвих, усі — включно із чудовиськами — потребують хоч трішки уваги.

Я думав про це, поки ми вичікували, коли пробіжать охоронці. І робив вигляд, що не бачу, як Аннабет втирає сльози, прислухаючись до сумного скавчання Цербера, який тужив за новим другом.

Глава дев’ятнадцята

МИ НАЧЕБТО З’ЯСОВУЄМО ПРАВДУ

Уявіть собі найбільший натовп слухачів на концерті, який тільки вам доводилося бачити, або футбольне поле, де яблуку ніде впасти серед фанатів.

А тепер уявіть поле у мільйон разів більше, що напхане людьми, уявіть, що електрика зникла й довкола ані звуку, ані вогника, немає навіть берегових сигнальних маяків. За лаштунками сталося щось трагічне. Натовп перешіптується, тупцяє на місці, чекаючи на виставу, яка ніколи не почнеться.

Якщо ви можете уявити це, то ви з легкістю уявите те, що відбувалося на Полях асфоделей. Чорна трава була вичовгана мільярдами мертвих ніг. Теплий, вологий вітер був поривчастий, наче дихання трясовини. Чорні дерева — Гровер повідомив мені, що це тополі, — купчились у невеличких поодиноких гаях.

Стеля печери була так високо над нами, що її можна було сплутати з грозовими хмарами, якби не сталактити, що, тьмяно зблискуючи сірим, грізно цілилися у нас своїми вістрями. Я намагався не думати про те, що вони будь-якої хвилини можуть впасти вниз, але поля були рясно втикані кам’яними списами, що справді впали, встромившись у траву на кшталт частоколу. Я здогадувався, що мертві не стануть перейматися через маленькі незручності, ну, скажімо, коли тебе проштрикує сталактит завбільшки з ракету-носій.

Аннабет, Гровер та я спробували затесатися у натовп, уважно придивляючись, чи немає поблизу упирів-охоронців. Я не міг утриматись, вишукуючи знайомі обличчя серед душ, які мешкали на Полях асфоделей, але розпізнати мерців не так просто. Їхні обличчя мерехтять. Усі вони мають вигляд або трохи розсерджений, або розгублений. Вони можуть підійти й завести мову, але це буде лише невиразне базікання, наче лопотіння крил кажана. Щойно вони усвідомлюють, що ти не можеш їх зрозуміти, душі похмуро йдуть геть.

На вигляд вони зовсім не страшні. Лише сумні.

Ми повільно просувалися вперед, рухаючись за чергою новоприбулих, яка, звиваючись, тяглась від головних воріт до чорного павільйону на кшталт шатра. Напис на вивісці значив:

СУД

ЕЛІЗІУМ АБО ВІЧНЕ ПРОКЛЯТТЯ.

Ласкаво просимо, новопомерлі!

Із-за павільйону тяглися дві менші черги.

Ліворуч від будівлі відходила кам’яниста стежка, якою душі померлих під конвоєм охоронців рухалися до Полів покарання. Це була покраяна тріщинами пустеля, з річками лави та мінними полями, на якій ділянки, де душі підлягали різноманітним тортурам, були