Небудь-де - Ніл Гейман
Він кинувся до спальні. Жужкнув домофон. Ричард, що вже на три чверті вбрався у свій найкращий костюм, кинувся до слухавки.
— Ричарде? Це Джесика. Сподіваюсь, ти вже готовий.
— О! Так. Зараз зійду.
Він натягнув пальто й вибіг геть, грюкнувши дверима. Джесика чекала на нього в низу сходів. Вона завжди чекала там. Джесика не любила Ричардової квартири: у ній вона почувалася до незручності по-жіночому. Завжди була ймовірність знайти пару Ричардового спіднього, гм, де завгодно, не кажучи вже про мандрівні кавалки засохлої зубної пасти на раковині у ванній — ні, такі місця були не для неї.
Джесика була прекрасна; настільки прекрасна, що Ричард часом ловив себе на тому, що просто глипав на неї й роздумував, як так сталося, що вони разом. І коли вони кохалися — що вони робили в квартирі Джесики в колишній стайні нині модного Кенсинтона, на її мідному ліжку з хрусткими білими простирадлами (бо батьки Джесики колись сказали їй, що пухові ковдри — це декадентство) — то в темряві опісля вона обіймала його дуже міцно, її довгі каштанові кучері спадали на його груди, і вона шепотіла, як сильно його любить, а він казав їй, що теж її любить і хоче завжди бути з нею, і обоє вірили, що так і було.
— Щоб я був здоровий, містере Вандемар. Вона сповільнюється.
— Таки сповільнюється, містере Круп.
— Мабуть, швидко втрачає кров, містере Ве.
— Прекрасну кров, містере Ка. Прекрасну червону вологу.
— Вже недовго лишилося.
Клац — розкрився з порожнім, холодним і темним звуком викидний ніж.
— Ричарде? Що ти робиш? — спитала Джесика.
— Нічого, Джесико.
— Ти ж не забув знову ключі, правда?
— Ні, Джесико. — Ричард перестав плескати по одягу і глибоко запхнув руки в кишені пальта.
— Дивись же, коли зустрінемо сьогодні містера Стоктона, — сказала Джесика, — ти мусиш затямити, що це не просто дуже важлива людина. Це також ціла корпорація в одній особі.
— Не можу дочекатися, — зітхнув Ричард.
— Що ти сказав, Ричарде?
— Не можу дочекатися, — відповів він, додавши ентузіазму.
— Ох, крокуй живіше, — сказала Джесика, що починала поширювати навколо ауру того, що в менш гідній жінці можна було назвати нервами. — Не можна змушувати містера Стоктона чекати.
— Точно, Джесі.
— Не називай мене так, Ричарде. Я терпіти не можу пестливих імен. Вони такі принизливі.
— Дріб'язку зайвого нема?
Чоловік сидів під дверима будинку. Бороду він мав рудо-сиву, а очі запалі й темні. Зроблений від руки напис на картоні, що звисав на обсмаленому шнурку з його шиї й лежав на грудях, повідомляв усіх, хто мав очі й умів читати, що чоловік був безпритульним і голодним. Це було видно й без напису; Ричардова рука, що вже лежала в кишені, заходилася шукати монету.
— Ричарде. Ми не маємо часу, — сказала Джесика, що жертвувала гроші на благодійність й інвестувала етично. — Слухай, я дуже хочу, щоб ти справив хороше враження як наречений. Майбутньому партнеру життєво важливо справити хороше враження. — Її обличчя змінилося, вона на мить обійняла Ричарда й сказала: — О Ричарде. Я справді тебе люблю. Ти ж знаєш це, чи не так?
І Ричард кивнув, бо знав.
Джесика глянула на годинника й пішла швидше. Ричард потай кинув монетку назад у бік чоловіка у дверях, що впіймав її однією замурзаною рукою.
— З замовленням столика клопотів не було? — спитала Джесика.
— Та, — Ричард не дуже вмів брехати у відповідь на пряме питання.
Вона помилилася у виборі — коридор закінчувався глухою стіною. Зазвичай це навряд чи спинило б її, але вона була така втомлена, така голодна, в неї так усе боліло… Вона прихилилася до стіни, відчуваючи щокою тверду цеглу. Вона дихала ковтками, гикала й шморгала носом. Рука змерзла, а ліва долоня заніміла. Йти далі вона не могла, і світ почав здаватися їй дуже віддаленим. Їй хотілося зупинитися, лягти на підлогу й проспати сотню років.
— Благословіть мою маленьку чорну душу. Містере Вандемар, ви бачите те, що бачу я? — голос був тихим і недалеким: певно, вони підійшли до неї ближче, ніж їй здавалося. — Що тут у нас? Те, що буде…
— За хвилину мертве, містере Круп, — мовив бляклий голос над нею.
— Наш замовник буде дуже щасливий.
І дівчина стягла докупи все, що мала в глибині душі, увесь біль, усі муки й страх. Вона вичерпалася, вигоріла, абсолютно виморилася. У неї не стало куди йти, не залишилося ані сили, ані часу.
— Хай це будуть останні двері, які я відчиню, — почала вона пошепки благати Храм і Арку. — Кудись… куди-небудь… у безпеку… — а тоді вона розпачливо подумала, — до когось.
І, втрачаючи свідомість, вона спробувала відчинити двері.
Коли темрява оповила її, вона ще почула з далекого коридору голос містера Крупа:
— Пек і цур.
Джесика з Ричардом ішли вулицею в бік ресторану. Вона трималася за його руку і йшла так швидко, як тільки дозволяли високі підбори. Він намагався встигати за нею. Вуличні ліхтарі й вітрини зачинених крамниць підсвічували їм дорогу. Вони проминули ряд показних будинків, покинутих і самотніх, оточених високою цегляною стіною.
— Ти справді хочеш сказати, що був змушений пообіцяти додаткові п'ятдесят фунтів за сьогоднішній вечір? Ти ідіот, Ричарде. — В темних очах Джесики палахкотіло, вона була анітрохи не в захваті.
— Вони загубили моє замовлення. І сказали, що всі столики зарезервовано.
Їхні кроки відлунювали від високих стін.
— Вони, певно, посадять нас біля кухні, — сказала Джесика. — Або коло дверей. Ти сказав, що це для містера Стоктона?
— Так, — відповів Ричард.
Джесика зітхнула. Вона тягла Ричарда далі, аж раптом трохи попереду в стіні відчинилися двері. Хтось вийшов з них, похитався на ногах одну жахливу мить, а тоді повалився на бетон. Ричард здригнувся і завмер на місці. Джесика потягла його за руку.
— Так от, коли говоритимеш з містером Стоктоном, стеж, щоб не перебивати його. І погоджуйся з ним — він не любить, коли з ним не погоджуються. Смійся, коли він жартуватиме. Якщо тобі буде незрозуміло, жартує він чи ні, глянь на мене. Я… гм, я стукну отак пальцем.
Вони зрівнялися з людиною на хіднику. Джесика переступила через скручену фігуру. Ричард вагався.
— Джесико?
— Твоя правда. Він може подумати, що мені нудно, — міркувала вона. — Придумала, — проясніла вона. —
