Небудь-де - Ніл Гейман
Шурхіт у темряві тунелю; ніж містера Вандемара лежав у його руці, а тоді він з неї зник і за мить вже легенько тремтів майже за тридцять футів од них. Він підійшов до ножа і підняв його за руків'я. На лезі висів прохромлений сірий щур, а його паща безсило розтулялася і стулялася, поки з нього витікало життя. Містер Вандемар розчавив череп тварини між вказівним і великим пальцем.
— Оцей щур вже точно не приведе за собою хвоста, — сказав містер Круп. Він хихотнув над власним жартом. Містер Вандемар не озвався. — Щур. Хвіст. Зрозуміло?
Містер Вандемар зняв щура з леза й став старанно його жувати, почавши з голови. Містер Круп вибив щура з його рук.
— Припиніть, — сказав він. Містер Вандемар трохи надуто сховав ножа. — Ворушіться. — підбадьорливо прошипів містер Круп. — Щури нікуди не дінуться. А тепер — уперед. Нам є що робити. Є кого калічити.
Три роки в Лондоні не змінили Ричарда, але змінили його сприйняття міста. З бачених фотографій Ричард спочатку уявляв Лондон сірим, навіть чорним, і здивовано виявив, що місто сповнене кольорів. Це було місто червоної цегли й білого каменю, червоних автобусів і великих чорних таксі (які часто, на подив Ричарда, були золотими, зеленими чи бордовими), яскраво-червоних поштових ящиків і трав'янисто-зелених парків і цвинтарів.
Це було місто, в якому дуже старе й нове недоладно купчилися разом — не незграбно, але без поваги одне до одного; місто крамниць і офісів, і ресторанів, і домівок, місто парків і церков, місто ігнорованих пам'ятників і навдивовижу невеличних палаців; місто сотень районів з дивними назвами — «Гнутий кут», «Вапняна ферма»,[3] «Графський двір», «Мармурова арка» — і на диво чіткою самобутністю; то було гамірне, брудне, веселе, стурбоване місто, що живилося туристами, потребувало їх і зневажало, місто, в якому середня швидкість переміщення з одного краю в інший не збільшувалася вже три сотні років, що йшли за п’ятьма віками гарячкового розширення доріг і незграбних компромісів між потребами транспорту, кінного чи то, в новіші часи, моторизованого, і потребами пішоходів; місто, населене й наповнене людьми усіх кольорів, звичаїв і порід.
Прибувши сюди вперше, Ричард побачив Лондон велетенським, дивним, фундаментально незбагненним містом, якому лиш карта підземки, це елегантне барвисте топографічне унаочнення підземних залізничних ліній і станцій, надавала якоїсь подоби порядку. Поступово Ричард усвідомив, що карта підземки — це така зручна вигадка, що полегшує життя, але ні в чому не подібна до реальних форм міста на поверхні — прямо як належність до політичної партії, якось із гордістю придумав він, а тоді, спробувавши пояснити подібність схеми підземки до політики групі спантеличених незнайомців на вечірці, він вирішив на майбутнє залишити політичні коментарі комусь іншому.
Він продовжив повільно сприймати місто через дифузію і білу інформацію (яка схожа на білий шум, тільки інформативніша), і цей процес прискорився, коли він усвідомив, що те, що власне називали «Сіті», насправді є крихітним муніципалітетом не більше квадратної милі, від Елдґейта на сході до Фліт-стріт і судових будинків на вулиці Олд-Бейлі на заході, який тепер став домом для лондонських фінансових установ, і що саме тут усе почалося.
За дві тисячі років до цього Лондон був маленьким кельтським селищем на північному березі Темзи, на яке натрапили й у якому поселилися римляни. Лондон повільно ріс, поки приблизно через тисячу років не зустрів крихітне Королівське місто Вестмінстер просто поруч від себе на заході, і, щойно був збудований Лондонський міст, Лондон дотягнувся до містечка Саусварк на протилежному березі річки; і він продовжував рости, а поля, ліси й болота потроху зникали під квітучим містом, і воно продовжило розширюватися, зустрічаючи на шляху інші села й хутори на зразок Вайтчепела й Дептфорда на сході, Гаммерсміта і Шепердс-Буша на заході, Кемдена й Ізлінтона на півночі, Беттерсі й Лембета через річку на півдні, і поглинув їх усі під час зростання, мов калюжка ртуті, що зустрічає й приєднує менші крапельки ртуті, зберігши лиш їхні назви.
Лондон виріс у щось величезне й повне суперечностей. Це було приємне місце й хороше місто, але за всі хороші місця треба платити, і є ціна, яку мусять сплачувати всі хороші місця.
Трохи згодом Ричард усвідомив, що сприймає Лондон як належне; пізніше він почав пишатися тим, що не відвідав жодного з лондонських туристичних місць (крім Тауера, коли його тітка Мод приїздила до міста на вихідні, і Ричард мусив бути їй за компаньйона).
Але Джесика все це змінила. Ричард виявив, що в абсолютно спокійні в інших відношеннях вихідні зазвичай супроводжує її до таких місць, як Національна галерея і Галерея Тейт, де він дізнався, що від надто тривалих прогулянок музеями болять ноги, що коштовні перлини світового мистецтва з часом починають походити одна на одну, і що те, скільки в кафетеріях при музеях безсоромно просять за шматочок торта й чашку чаю, лежить поза межами людського усвідомлення.
— Ось твій чай і еклер, — сказав він їй. — Мабуть, дешевше було б купити в них одну з картин того Тінторетто.
— Не перебільшуй, — бадьоро відповіла Джесика. — До того ж у Тейті нема жодної картини Тінторетто.
— Краще б я взяв той вишневий пиріг, — сказав Ричард. — Тоді б вони могли дозволити собі купити ще одного ван Гога.
— Ні, — виправила його Джесика, — не могли б.
Ричард зустрів Джесику у Франції, вирвавшись на вихідні до Парижа два роки тому; якщо точніше, то він знайшов її в Луврі, намагаючись відшукати групу своїх друзів з роботи, які організували подорож. Глипаючи вгору на неосяжну скульптуру, він відступив назад і натрапив на Джесику, що милувалася украй великим і історично важливим діамантом. Він спробував вибачитися французькою, якою не володів, тому здався й почав вибачатися англійською, тоді спробував вибачитися французькою за те, що вибачається англійською, поки не помітив, що Джесика настільки англійка, наскільки людина взагалі може нею бути, і на той час вона підказала йому купити для неї дорогого французького сандвіча й дорогезного газованого яблучного соку, щоб підкріпити словесні вибачення, і десь
