Небудь-де - Ніл Гейман

А тоді звір кидається вперед.

Він кидає списа, та вже запізно, і він відчуває, як звір розпорює йому бік гострими як лезо іклами, відчуває, як витікає з нього в грязюку життя. Він також відчуває, що впав обличчям у воду, і та багряніє від густих завитків задушливої крові. Він намагається кричати, намагається прокинутися, але вдихає тільки грязюку, кров і воду, а відчуває тільки біль…

— Погане наснилося? — спитала дівчина.

Ричард сів на канапі, хапаючи ротом повітря. Завіски ще були запнуті, а світло й телевізор — увімкнені, але з блідого світла, що пробивалося крізь шпарини, Ричард зрозумів, що вже ранок. Він пошукав руками на канапі пульт, який вночі вдавився йому в поперек, і вимкнув телевізор.

— Так, — сказав він. — Начебто.

Він витер залишки сну з очей і провів аудит свого зовнішнього вигляду, з радістю помітивши, що принаймні скинув туфлі й піджак, перш ніж заснути. Сорочка спереду була вкрита засохлою кров'ю й грязюкою. Безпритульна дівчина нічого не казала. Виглядала вона погано: бліда під шаром бруду й коричневої засохлої крові і якась маленька. Різноманітна одежа на ній була накинута одна на одну — і то дивна одежа, брудні вельветові штанці й заляпане мереживо, крізь розриви й дірки котрого виднілися інші шари й фасони одягу. Здавалося, подумав Ричард, що якось уночі вона пограбувала відділ історії моди в музеї Вікторії та Альберта, і вдягла на себе все, що там було. Її коротке волосся було немитим і з-під шару бруду здавалося темно-рудим.

Якщо й було на світі щось дійсно ненависне Ричардові, то це люди, які говорили очевидне — ті люди, котрі підходили до нього й казали таке, чого він не міг не помітити й сам, наприклад, «Щось дощ іде» або «У твого пакета порвалося дно, і усі продукти полетіли в калюжу», чи навіть «Ох, ото вже ти, певно, добряче забився».

— То ти прокинулася, — сказав Ричард, ненавидячи себе за це.

— Чий це маєток? — спитала дівчина. — Чиї землі?

— Ем. Га?

Вона підозріливо озирнулася.

— Де я?

— Квартира 4 в будинку «Ньютон Меншнс» на Літл-Комден-стріт… — він замовк.

Вона відсунула завіску й заблимала від холодного денного світла. Дівчина приголомшено дивилася на доволі типовий вид з Ричардового вікна, широкими очима слідкуючи за машинами й автобусами, оглядаючи маленьку купку крамниць внизу: газети, пекарню, аптеку й алкогольну крамничку.

— Я в Горішньому Лондоні, — сказала вона тихенько.

— Так, ти в Лондоні, — сказав Ричард. «Вона хотіла сказати „грішному?“» — подумалося йому. — Мабуть, у тебе вчора був шок чи щось таке. В тебе на руці серйозна рана. — Він почекав, поки вона щось скаже чи якось пояснить. Вона глянула на нього і повернулася до споглядання автобусів і крамниць на вулиці. Ричард продовжив: — Я, гм, знайшов тебе на хіднику. На тобі було доволі багато крові.

— Не хвилюйся, — серйозно сказала вона. — Більша частина була не моя.

Дівчина відпустила завіску, і та хитнулася назад. Тоді вона заходилася розмотувати шарф, що вкрився плямами крові й присох до її руки. Вона оглянула різану рану й скривилася.

— Треба буде з цим щось удіяти, — сказала вона. — Не хочеш мені допомогти?

Ричард вже почувався не на своєму місці.

— Я не дуже багато знаю про першу допомогу, — сказав він.

— Гаразд, якщо ти справді такий гидливий, можеш просто потримати бинти й затягувати там, де я не дістану. У тебе ж є бинти, правда?

Ричард кивнув.

— Аякже. У торбинці для першої допомоги. У ванній. Під раковиною, — і він пішов до ванної й перевдягнувся, думаючи, чи виведуться хоч коли-небудь плями на сорочці — його найкращій сорочці, яку йому купила, о Боже, Джесика, її, певно, припадок вхопить.

Кривава вода нагадала йому про щось, мабуть, про якийсь сон, що він його колись бачив, але тепер вже не міг точно пригадати, як би не намагався. Він витяг затичку, дав воді витекти з раковини, а тоді наповнив її свіжою, до якої лийнув білуватої рідини для дезінфекції: гострий антисептичний запах здавався таким абсолютно логічним і медичним, що мав ураз вилікувати і його гостю, і дивину ситуації. Дівчина нахилилася до раковини й ляпнула теплої води на плече.

Ричард ніколи не був таким гидливим, яким себе вважав. Скоріше, він був трохи слабкодухим, коли до крові доходило на екрані — хороше кіно про зомбі або навіть натуралістична медична драма змушували його скрутитися в кутку й швидко дихати, затуливши очі руками й бормочучи щось на кшталт: «Скажи мені, коли це закінчиться». Але коли доходило до справжньої крові й справжнього болю, він просто брав себе в руки й щось із ними робив. Вони промили й перев'язали рану — вона виявилася набагато менш серйозною, ніж Ричард пам'ятав її з учора, — і дівчина щосили намагалася не морщитися. Ричард задумався, скільки ж їй було років, і як вона виглядала під брудом, і чому жила на вулиці, і…

— Як тебе звуть? — спитала вона.

— Ричард. Ричард Мейг'ю. Дік.

Вона кивнула, наче дала знати, що запам'ятала. Хтось подзвонив у двері. Ричард подивився на гармидер у ванній і на дівчину, і подумав, як це виглядатиме для тверезого стороннього погляду. Наприклад, погляду…

— О Господи, — сказав він, уявивши найгірше. — Певно, це Джесі. Вона мене вб'є. — Мінімізувати шкоду. Мінімізувати втрати. — Слухай, — звернувся він до дівчини. — Почекай-но тут.

Він зачинив за собою ванну і пішов коридором. Відчинивши двері, він глибоко й від усього серця полегшено зітхнув. То була не Джесика. То були… хто? Мормони? Свідки Єгови? Поліція? Він не знав. Хай там як, їх було двоє.

На них були трохи засалені й трохи потерті чорні костюми, і навіть Ричард, котрий вважав себе хворим на гардеробну дислексію, відчув, що в фасоні їхніх пальт було щось дивне. Такі костюми міг пошити кравець двісті років тому, якби сучасні костюми йому один раз описали, але жодного разу їх не показали. Усі лінії йшли неправильно, усі елементи оздоблення були не на тих місцях.

«Лис і вовк», — мимохіть подумав Ричард. Чоловік попереду, лис, був