Небудь-де - Ніл Гейман
На вихідних, коли вони не ходили до галерей чи музеїв, Ричард плентався за Джесикою, поки вона ходила крамницями, здебільшого в заможному Найтсбриджі, на відстані короткої пішої прогулянки або ще коротшої поїздки на таксі від її квартири в колишніх стайнях у Кенсинтоні. Ричард супроводжував Джесику у походах по таких велетенських і загрозливих емпоріях як «Гарродс» і «Гарві Ніколз», де Джесика могла придбати все, від коштовних прикрас до книжок і тижневого запасу овочів.
Ричард захоплювався Джесикою, яка була вродливою і часто доволі веселою, і, зрозуміло, явно мала не абичого досягти. А Джесика бачила в Ричарді неймовірний потенціал, котрий, направлений твердою рукою правильної жінки, мав зробити його ідеальним матримоніальним надбанням. Якби ж то він був більш націлений, бурмотіла вона про себе, підкидаючи йому книжки з назвами на кшталт «Успіх — це одяг» і «Сто двадцять п'ять звичок успішних людей», і книжки про подібність управління справами до воєнної кампанії, і Ричард завжди дякував та завжди збирався їх прочитати. У відділі чоловічого одягу в «Гарві Ніколз» вона підбирала для нього речі, які вважала, що йому слід носити — і він носив їх, принаймні в перший тиждень; і день у день через рік після їхньої першої зустрічі вона сказала йому, що час подумати про те, щоб підібрати обручку.
— Чого ти з нею зустрічаєшся? — питав Ґеррі з відділу корпоративних клієнтів вісімнадцять місяців потому. — Вона жахлива.
Ричард похитав головою.
— Якщо познайомитися з нею ближче, то вона дуже мила.
Ґеррі поставив назад пластмасового троля, якого підібрав був з Ричардового столу.
— Як це ще вона дозволила тобі з ними гратися?
— Про них мова ніколи не заходила, — сказав Ричард, беручи зі столу одне зі створінь. У того була грива люмінесцентного жовтогарячого волосся й трохи переляканий і розгублений вираз обличчя.
Насправді мова таки заходила, однак Джесика переконала себе, що Ричардова колекція тролей насправді є проявом чарівної ексцентричності, подібною до колекції ангелів містера Стоктона. Джесика саме організовувала пересувну виставку ангелів містера Стоктона, і дійшла висновку, що поважні чоловіки завжди щось колекціонують. Насправді ж Ричард не збирав тролей. Він знайшов першого на хіднику перед офісною будівлею і, в неясному й доволі марному пориві принести трохи особистого до свого робочого світу, поставив троля коло монітора. Інші ж приєдналися до нього впродовж наступних кількох місяців — їх подарували колеги, що помітили Ричардову прихильність до малих потвор. Він приймав подарунки й розставляв їх у стратегічних місцях столу, навколо телефонів і рамки з фотографією Джесики. Сьогодні до фотографії був приліплений жовтий папірець для нагадувань.
Стояла обідня пора п'ятниці. Ричард давно помітив, що події — боягузи: вони не трапляються по одній, а натомість набігають зграями й кидаються на нього усі разом. Узяти б, приміром, цю п'ятницю. Це був, як Джесика вказала за минулий місяць щонайменше дюжину разів, найважливіший день його життя. Звісно, його, а не її. Ричард не мав сумніву, що її найважливіший день чекав у майбутньому, день, коли її зроблять прем'єр-міністром чи Королевою, чи Богом. Але в житті Ричарда цей день, безперечно, був найважливішим. Тож йому було дуже прикро, що, не зважаючи на жовте нагадування, яке він наліпив на холодильник удома й ще одне таке саме на фотографії Джесики на роботі, він абсолютно й цілковито про це забув.
Крім того, був ще й звіт по району Вандзворт, який він мав уже давно закінчити і який займав більшу частину Ричардових думок. Він перевірив ще один рядок чисел; тоді помітив, що зі звіту зникла сторінка 17 і наготувався роздрукувати її знову; ще одна сторінка десь загубилася; якби ж то йому дали спокійно цей звіт доробити… Якби, о чудо з чудес, не дзвонив телефон… Той продзвенів. Ричард натиснув кнопку відповіді.
— Алло? Ричарде? Генеральний директор хоче знати, коли він матиме той звіт.
Ричард глянув на годинника.
— За п'ять хвилин, Сильвіє. Він уже майже готовий. Зараз я лиш прикріплю до нього графік з прогнозом прибутків і витрат.
— Дякую, Діку. Я спущуся по нього. — Сильвія була, як вона любила пояснювати, «помгендирою», і її оточувала аура хрусткої ефективності. Ричард закінчив дзвінок; телефон миттєво задзеленчав знову.
— Ричарде, — сказав телефон голосом Джесики, — це Джесика. Ти ж не забув, правда?
— Забув? — він спробував пригадати, що такого міг забути. У пошуках натхнення він глянув на фотографію Джесики й знайшов його більше ніж треба у вигляді жовтого папірця з нагадуванням, приліпленого до її лоба.
— Ричарде? Візьми слухавку.
Він підняв слухавку, одночасно читаючи нагадування.
— Пробач, Джесі. Ні, я не забув. Сьома вечора… «Ма Мезон Італьяно». Зустрінемося там?
— Джесика, Ричарде. Не Джесі, — вона помовчала мить. — Після того, що сталося минулого разу? Краще не треба. Ти ж і на власному подвір'ї можеш загубитися, Ричарде.
Ричард хотів був зазначити, що переплутати Національну галерею з Національною портретною галереєю міг будь-хто, і це не їй довелося стояти під дощем цілий день (хоч, на його думку, це було принаймні не менш весело, ніж ходити до болю в ногах будь-якою з названих галерей), але передумав.
— Зустрінемося в тебе, — сказала Джесика. — А звідти можна буде прогулятися разом.
— Добре, Джесі. Тобто Джесико — пробач.
— Ти ж підтвердив столик, Ричарде?
— Так, — щиро збрехав Ричард. Інший телефон на його столі почав пронизливо дзеленчати. — Слухай, Джесико, мені тут…
— Добре, — сказала Джесика, і зв'язок урвався. Найбільша кількість грошей, яку в своєму житті витрачав Ричард, пішла півтора року тому на обручку для Джесики в одному з численних ювелірних закладів у «Гарродсі». Ричард узяв іншу слухавку.
— Здоров, Діку, — сказав Ґеррі. — Це я, Ґеррі. — Ґеррі сидів за кілька столів від Ричарда. Він помахав рукою від свого столу, що аж блищав відсутністю тролів. — Ідемо випити, як домовлялись? Ти казав, що можна буде обговорити профіль Мерстема.
— Звільни мені чортів телефон, Ґеррі. Звісно, що йдемо. — Ричард поклав слухавку. Внизу аркушика з нагадуванням був номер телефону; Ричард написав собі це нагадування кілька тижнів тому. І замовив столик — цього він був майже певен. Але він не підтвердив замовлення. Увесь час збирався, але роботи було дуже багато, а Ричард знав, що часу купа. Але події бігають зграями…
Сильвія стала коло його столу.
— Діку? Звіт по Вандзворту?
— Майже готовий, Сильвіє. Слухай, зачекай-но секунду, гаразд?
Він вбив номер телефону й полегшено видихнув, коли хтось відповів:
— «Ма Мезон Італьяно»,
