Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
— Ні, — пробурмотіла вона непевним голосом, — мені тільки наснилося, що мене викрав дракон.
Незнайомець підняв очі до стелі:
— Добре. А до цього вам наснилося, що ви були на карнавалі… В синьому капелюшку із човником, адже так? — і він уп’явся в Юту очима.
Спина Юти, ніс і долоні миттю вкрилися потом.
Вона згадала різкий драконячий запах, строкату землю, що пливе далеко внизу, вітер піднебесся, замок на скелястому півострові, що видається в море…
Було або привиділося?
Під глузливим поглядом незнайомця вона збагнула раптом, що сидить боса, що її ребра ниють, а кулаки, що ними вона гамселила по твердій лусці, вкриті синцями.
— Горгулья… — пробелькотіла вона вражено.
Незнайомець пирхнув.
Стривайте, подумала Юта, а страшна зала з огидними знаряддями, зала, куди притяг її ящір — вона теж була? Або це вже було марення?
Але якщо дракон дійсно приніс її в замок, щоб з’їсти, і якщо він не з’їв її, а оце вона сидить живісінька, чи не означає це…
Вона геть іншими очима подивилася на незнайомця, що стояв перед нею, погойдуючись і схопившись для певності рукою за спинку крісла.
Страшно подумати, яким небезпечним для людини є двобій з драконом. Не дивно, що лицар, який здолав ящера, стільки п’є.
— Я не забуду, — сказала Юта тремтячим голосом. — Ви побачите, що я можу бути вдячною. Ви вже знаєте, я принцеса… Ви, напевно, бачили мене на карнавалі в цьому злощасному капелюшку… Так, звичайно, ви були там і бачили, як огидний ящір… смердючий дракон, як він викрав мене…
Незнайомець дивився на неї, витріщивши очі.
— Ви найшляхетніший та найвідважніший лицар, — продовжувала Юта, все більше надихаючись. — Я віддячу вам по-королівському… Мій батько, король Верхньої Конти, виконає будь-яке бажання людини, котра врятувала його дочку з лап… із бридких лап… — вона ладна була заплакати або зааплодувати.
— Про що ви? — запитав незнайомець глухо.
— Але це ж ви врятували мене? — Юта широко посміхнулася, від чого її великий рот розтягнувся до вух.
Незнайомець відвернувся.
— Але ж ви? — повторила Юта розгублено й трохи ображено. Незнайомець позирнув на неї з-під лоба, і в погляді його вона прочитала роздратування:
— Я — врятував?
Юта потакнула:
— З лап чудовиська… Вибачте, якщо я щось не те сказала, але ж хтось мене звільнив!
Незнайомець обережно поставив на стіл спорожнілу склянку.
Тієї ж миті важке крісло, в якому він щойно сидів, відлетіло вбік, як пір’їнка. Незнайомець раптом виріс аж під склепіння стелі, вигнувся дугою, підняв руки, з яких відразу виросли величезні перетинчасті крила. Замість голови на його плечах уже сиділа увінчана костистим гребенем, озброєна зубастою пащею довбня, а по плитах підлоги постукував лускатий хвіст, що взявся казна-звідки. Однак раніше, ніж старий Ютин знайомець, дракон, закінчив свою метаморфозу, нещасна принцеса глибоко й надовго поринула в забуття.
* * *
Він звик називати себе Арманом, хоч ім’я його було Арм-Анн, і в звучанні цього імені луною озивалися всі двісті поколінь його предків — могутніх драконів-перевертнів, чиї імена зберігав кам’яний літопис підземної зали. Самотність його, що тривала два сторіччя, наповнена була їхньою присутністю — щоразу, спускаючись зі смолоскипом у надра замка, він відчував на собі погляди незліченних палаючих очей.
Хіба найостанніший листочок на дереві не є посланцем коріння?
Безмежно вільні в небі й на землі, неприборкані й майже невразливі — предки його були проте рабами Закону, і несли своє рабство з радістю, і вважали його привілеєм.
Тисячоліттями вони гордо виконували ритуал, що давав їм право безтрепетно дивитися в очі одноплемінникам. Вони жили й умирали у згоді з собою, в мирі зі своїми родичами й шановані нащадками.
Не раз, мружачись від факельного диму, проводячи рукою по кам’яних письменах, Арман читав, насилу розбираючи знаки й слова:
«Юна істота, діва… вінценосний здобич… окраса твого промислу… Нехай зміцнить тебе життям своїм, і радістю, і молодістю… Досягни успіху в промислі й виконай Ритуал, і здіймися до зірок, і жар гортані твоєї зрівняється із сонячним полум’ям…»
Тисячоліттями дракони викрадали юних бранок з людських поселень — принцес, дочок воєвод і вождів, великих і малих володарів.
У ритуальній кімнаті — круглій залі з отвором у стелі — вогнедишні ящери врочисто споживали здобич.
Безліч разів Арман брався читати опис цієї трапези, але так жодного разу й не дістався до кінця. А стіна вкрилася таким товстим шаром факельної кіптяви, що знаки неможливо стало розрізнити.
Один раз, як оповідає літопис, бранці вдалося врятуватися — її визволив богатир-чаклун, який став до бою з ящером та здолав його.
Відтоді ритуал змінився — трохи збентежені дракони вже не розправлялися із бранками негайно, але замикали їх у вежу, ніби викликаючи на герць імовірних визволителів. Довідавшись про викрадення принцеси, навколишні лицарі вирушали її рятувати; безліч їх трагічно гинуло, однак історія зберегла імена кількох щасливчиків, що насправді зуміли домогтися свого. Ймовірно, їм траплялися геть старі, або хворі, або немічні дракони. Або?..
Багато років Армана мучило це питання. Невже та відмінність, та хвороблива вада, що він ненавидів у собі й оберігав, ховав, заганяючи в найпотаємніші куточки свідомості — невже вада ця проявлялась інколи в комусь зі славетних його предків?
Сповнений надії та сумнівів, він знову й знову спускався з факелом у підземну залу й вчитувався в кам’яний літопис; знову й знову він отримував відповідь: ні. Ті божевільні юнаки, яким вдавалося відвоювати замкнену в замку принцесу, були просто щасливчиками — жоден дракон не віддав бранку добровільно. Він викрадав її, щоб зжерти: «Досягни успіху в промислі й виконай Ритуал»…
Неприборкані й могутні, вони діяли так, як велів Закон. Вони були щасливі, вступаючи у двобій, і шкодували, коли супротивника вистачало на один-єдиний язичок вогню. Виконавши ритуал, вони, натхненні, влаштовували ігрища, які часто закінчувалися смертовбивством, тому що викарбувано на древньому камені: «…Пращурів вшановуй, і теплий вітер підніме крила твої, і твої нащадки вшанують тебе… Але брат твій, чия молодість припадає на твою — лихо твоє… Бийся, доки не висохне вогонь у горлянці його…»
Тепер всохнув і сам рід. Останній нащадок ширяє над замком, останній нащадок бродить зі смолоскипом у підземеллі.
«Промисел твій — честь і сила твоя. Досягни успіху в промислі, і не згасне твоє благодатне полум’я»…
Арм-Анн, що звик називати себе Арманом, не досягнув успіху в промислі.
Бували дні, коли він зовсім про це не думав — небо й море в такі дні мали свій звичайний колір. Якби таких днів було більше, він зміг би спокійно дожити до старості.
Але в інші дні — сірі, сухі, оповиті каламутною завісою, коли приходили каяття, застаріле почуття