Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

У західній вежі, найменш зруйнованій, струменіло з-під каменю джерельце.

Глиняна чаша була повна сухих коржів, а поруч із солом’яним матрацом по-сирітському стояли величезні дерев’яні черевики.

— Тут? — запитала Юта ламким голосом.

Арман на мить пожалів її, але жалість відразу поступилася місцем роздратуванню — він знову згадав, у яку втрапив історію.

Підштовхнувши принцесу — вона гидливо відсторонилася — він з грюкотом зачинив за нею ковані двері. Постояв у раптовій тиші, голосно вимовив замовляння-замикання:

— Хорра-харр!

Юта, що стояла із протилежної сторони дверей, почула, як віддаляються його кроки.

Вона закусила кісточки пальців, переступаючи з ноги на ногу й не відчуваючи холоду онімілими босими стопами. Весь жах її становища доходив до неї поступово, поштовхами, і з кожним поштовхом вона усе болючіше кусала пальці, сподіваючись прокинутися нарешті й сказати з полегшенням: який надзвичайний кошмар!

Мелодійно дзюрчала вода, стікаючи по замшілих каменях.

Юта втрапила у в’язницю — глуху в’язницю дракона.

3

Полуденний вітер тремтить,

І море у скелях зітхає.

Туго, привіт.

Арм-Анн

Він марнував години перед тьмяним надтріснутим дзеркалом, і в запилюженій рамі безладно чергувалися картини з життя трьох королівств.

У Верхній Конті панувала розгубленість і було оголошено жалобу; чухаючи підборіддя, Арман дивився, як бліда й постаріла королева прикладає хусточку до очей, як король суворо віддає якісь розпорядження, як гірко плаче маленька Май і супиться інша принцеса — Вертрана. Потім, подавшись уперед, він спробував почути, про що там повідомляють на майдані глашатаї, але капосне дзеркало доносило лише уривки: «Наважиться… закон… її високість… під вінець…»

Глашатаї повторювали одне й те саме на всіх майданах, як і вчора, як і позавчора, і так уже багато днів. Але знатні юнаки відверталися й проходили повз них; лише раз у дзеркалі виявилася людина, готова на подвиг — якийсь замурзаний вугляр, у якого не було ні зброї, ні бойового коня, а тільки непомірні претензії й дурна мрія оженитися на принцесі.

Арман подумав про бранку майже з ненавистю. Зараз він готовий був повірити, що дівка спеціально натягнула чужий капелюшок і підло чекала його посеред майдану, щоб зруйнувати так ретельно продуманий і гірко вистражданий план. Ще трохи — і він повірив би, що вона сама полізе йому в рота, аби тільки завдати йому прикрості.

Він застогнав. Нехай посидить у вежі, сама винна.

Спочатку все йшло зовсім непогано.

Вона зуміла протиснути в щілину голову, плечі й половину тулуба. Під вікном вежі проходив кам’яний карниз, досить широкий, але в багатьох місцях він обвалився. Перед очима Юти виявився кущик бурої трави, що прижилася на поїденому часом камені; далеко внизу ліниво переверталося море.

Сходинка над безоднею. Яка з неї користь для людини, що зовсім не вміє літати? Але Юта завзято лізла й пробиралася, розсудивши, що, вибравшись із темниці, щось придумає.

Придумувати їй не довелося, тому що якраз на півдорозі щастя покинуло найяснішу бранку. Чи то щілина під ґратами була занадто вузька, чи то принцеса виявилася не такою вже й худенькою — але Юта застрягла, причому голова її залишилася на волі, а ноги — в ув’язненні.

З кущика тьмяної трави перед Ютиним обличчям вибрався припорошений пилом сіренький жучок. Йому, напевно, дивно було бачити принцесу, яка намагається підлізти попід ґрати вузького вікна башти. Юта сіпнулася — жучок розправив тьмяні крильця й полетів. На волю.

Зневірившись, що зможе просунутися вперед, смілива принцеса видихнула все повітря з легенів і спробувала відступити назад. Та ба! Ґрати не давали їй зрушитися й на волосинку, і похололій Юті уявився зотлілий кістяк, застряглий під залізним пруттям… Картина ця була така жахлива, що, рвонувшись із останніх сил, обдерши боки й подряпавши спину, вона звалилася нарешті на кам’яну підлогу своєї в’язниці.

Віддихавшись трохи, бранка сіла на солом’яний матрацик, сумно підперла щоки кулаками та вкотре поринула в роздуми.

Спроба втечі знову зірвалася, і ув’язненню не видно було кінця-краю. Авжеж, їй поки що вистачало й коржів, і води, а у віконце кожного ранку заглядав сонячний промінь, але, зрештою, хіба це життя для людини? Особливо якщо ця людина — молода дівчина, ба більше — принцеса! До того ж — горгулья! — у будь-яку хвилину може з’явитися дракон, і якщо він жодного разу не показувався із самого дня викрадення, то це ж не означає, що він забув про жертву! Ні, тікати. Тікати негайно!

Юта рішуче підвелася — і знову сіла. Всі шляхи до втечі були вже випробувані — і марне. Крізь ґрати не протиснешся, під ґрати не пролізеш, а двері окуті залізом і замкнені заклинанням.

Заклинанням…

Юта виявила, що повторює бездумно останні слова свого жахливого тюремника: хорра-харр…

Дуже грубе, некрасиве слово, і схоже на лайку. Хорра-харр.

Сунувши ноги в дерев’яні башмаки, Юта прошкандибала до дверей. Постояла, дослухаючись. Ні звуку. Десь на околицях Ютиної свідомості блукала якась проста думка.

З вологої стінки витріщалася мокриця. Пробіг волохатий павук, огидно перебираючи довгими суглобистими лапами. Проста думка крутилася зовсім поруч, і Юта ніяк не могла її вхопити.

Розлютившись, вона зібралася вже й зневіритись, як раптом у пам’яті її сплив товстий лакей з палацу, що навчав премудростям юну покоївку:

«Ключик праворуч — замкнули скриню… Ключик ліворуч — відімкнули скриню…»

І перш ніж Юта зметикувала, до чого тут «ключик ліворуч», губи її самі собою вимовили:

— Рраха-ррох!

Довгий скрип пролунав у в’язниці. Окуті залізом двері повагалися й гойднулися, і між іржавим їхнім краєм та стіною, на якій сиділа мокриця, виникла щілинка. Із щілинки потягнуло вогкістю, двері прочинилися далі, і обімліла Юта побачила в прорізі коридор і сходи.

Коридор і сходи! Вихід! Воля!

Драконове заклинання виявилося схожим на ключик старого лакея — вимовиш задом наперед, і двері відкриються.

Приголомшена своїм щастям, Юта нерішуче підштовхнула важкі двері й визирнула назовні. Коридорів виявилося відразу два — праворуч та ліворуч, і були ще кручені сходи, що вели донизу.

Юта замислилася було, потім скинула дерев’яні черевики — у них вона гуркотіла б, як порожній візок по бруківці — і, боса, діловито зашльопала сходами.

Замок вріс у скелі й був, мабуть, древнішим за скелі. Арман не знав напевне, хто його будував — чи то предки його предків, чи то невідомі істоти, що жили на землі о тій порі, коли на ній не було ще ні людей, ні драконів… Однак уже під час життя легендарного Сам-Ара замок являв собою чималу руїну.

Арман пирхнув. З ніздрів його вирвалися снопи іскор, тому що Арман, розмірено змахуючи шкірястими крильми, кружляв над морем.

До замку, що вгніздився на скелястому півострові, вела одна-єдина дорога — вузька, звивиста,