Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Знову заспівали труби. Юта піднялася й, сутулячись більше, ніж зазвичай, рушила до брами.

Вона вирушає у вигнання, вона більше ніколи не побачить матері, батька, Вертрани та Май. Вона ніколи не повернеться в старий парк, що зберігає спогади про її дитинство.

Спочатку Юта йшла доволі рішуче, але, з кожним кроком усе більше переймаючись гіркотою свого вигнання, зрештою цілком щиро в нього повірила, зворушилася до глибини душі, і, пробелькотівши неслухняними губами: «Матінко, люба, вибач» — розридалася в обіймах старого платана. Жалібно задзвеніло золоте сонце на капелюшку, вдаряючись об скляні зорі.

Сльози допомогли їй відновити душевну рівновагу.

Сівши на краю фонтана, який щось тихенько воркотів собі під ніс, Юта опустила підборіддя на стиснений кулачок і поринула у важкі думи.

Воістину, якщо твій ніс трохи довший, ніж годиться, рот більший, ніж люди звикли бачити, а на зріст ти наче королівський гвардієць — тоді, шановні панове, часу на роздуми у вас вдосталь. Чомусь при слові «принцеса» всі усміхаються й поспішають додати «прекрасна», а якщо принцеса на крихту не така гарна, як хотілося б — тут, уявіть, і образи, й гірке розчарування.

У глибині парку затукотів дятел — Юта прислухалася й зненацька посміхнулася. Цікаво, як би дятел спромігся довбати кору, маючи маленький носик Вертраны!

Юта задоволено торкнулася свого носа й посміхнулася ширше. Втім, усмішка її швидко згасла.

Вертрана… Зовсім не варто було на неї кричати. Гор-ргулья, у нас не так багато сестер, щоб так із ними поводитись!

Твердо вирішивши сказати сьогодні Верті щось дуже приємне, Юта заспокоїлася.

У чаші фонтану снували золоті рибки; Юта занурила руку в теплу, ледь зеленувату воду, і рибки відразу заходилися тицяти рильцями їй у долоню.

Цікаво, а як риби дихають під водою? Колись у дитинстві Юта теж спробувала — і ледь не захлинулася…

Не витримавши лоскотних дотиків, вона розсміялася й висмикнула руку, піднявши цілий дощ різнобарвних бризок.

Так, тисяча горгулій, її ніс дійсно схожий на шило, але, любі мої, він здатний розрізняти аромати п’яти сортів троянд, не кажучи вже про сир й та м’ясні підливи! А для очей не розмір має значення, а зір… Губи ми більше кусати не будемо, знайдуться смачніші страви, та й горбитись не варто… І, певно, мамі доведеться взяти назад свої слова і про дратівливість, і про впертість. Десять тисяч горгулій, невже принцеса Юта не зможе себе опанувати!

На палацовій площі знову заспівали сурми. Юта підскочила, мов ужалена: адже Остин, напевно, давно приїхав!

Вона зазирнула у воду фонтана — ніс і очі вже нікому не могли видати її сліз — і, підтримуючи сукню, поспішила в палац.

Посеред самшитової алеї її гукнули. Дзвінкий голосок Май сповнював, здавалося, кожен куточок парку:

— Юто, Юто! Ось ти де!

Розсміялося кілька молодих голосів.

Юта обернулася.

Алейкою, посипаною морським піском, поважно простували, обійнявшись, Вертрана та акмалійська принцеса Олівією, навколо них весело кружляла Май.

Повірниця Оливії — а Олівія мала повірницю! — урочисто, як маршальський жезл, несла яскраву літню парасольку, а, трохи відставши, ішов, жуючи травинку, контестарський принц Остин.

Юта на мить затримала подих. Вона не бачила Остина майже півроку — він засмаг, став, здається, ще вищий на зріст і ширший в плечах. Комір тонкої білої сорочки відкривав шию й ключиці, і видно було, як погойдується в такт ході камінець-талисман на золотому ланцюжку.

Юті захотілося втекти, але замість цього вона посміхнулася якомога привітніше й ступила уперед.

— А де ж ти була?! — весело вигукнула Май. — Церемонія зустрічі, оркестр… А ти знаєш, яка в Олівії карета?!

— Тато заплатив десять мірок золота, — ніжним голоском повідомила Олівія, і, якщо молодші Ютині сестри вважалися гарненькими, то акмалійська принцеса була знаною красунею далеко за межами свого королівства. Зараз вона була в сліпуче золотому, сукня струменіла по ній сонячними водоспадами, на капелюшку красувався золотий лебідь із справжніми пір’їнками й бурштиновим дзьобом.

— Привіт, Олівіє. Привіт, Остине, — промимрила Юта.

Остин посміхнувся — звично означилися ямочки на смаглявих щоках.

— Чому тебе не було на церемонії, Юто? — стиха запитала Вертрана.

Юті миттєво перехотілося говорити їй приємне.

Олівія припустила там самим ніжним голоском:

— Юта, напевно, не любить гостей…

Повірниця її чомусь хихикнула.

Вертрана раптом розширила очі:

— Твоя сукня! — прошепотіла вона з жахом, і, простеживши за її поглядом, Юта виявила плями на рожевому шовку — сліди від розчавлених травинок.

— Це пусте! — тонко посміхнулася Олівія. — Такі маленькі зелені цяточки не в змозі зіпсувати таке велике рожеве плаття… Правда, Юто?

Повірниця знову пирснула.

— Ось лише, — продовжувала Олівія з фальшивою турботою в голосі, — тільки ось капелюшок… Може, й до нього припнути щось зелененьке, для ансамблю?

— Правда ж, у Юти чудовий капелюшок? — радісно втрутилася наївна Май. — Там сонце й місяць…

Олівія підкреслено високо витягнула виточену шийку, підвелася навшпиньки, показуючи, як важко їй розгледіти капелюшок довготелесої Юти, і повідомила голосно:

— Ну, сонце я бачу… А от замість місяця, панове, замість місяця теліпається якась мотузочка… Думаю, місяць трагічно відірвався під час прогулянки принцеси Юти по парку. Може, нам гуртом пошукати?

— Як прикро… — прошепотіла Май, і очі її відразу зволожилися.

— Пусте, — бадьоро втрутився Остин, — Юта ще має час поправити вбрання, адже до початку ще десь близько години?

— Іди до палацу, Юто, — порадила Вертрана.

— Так навіщо ж! — здивувалася Олівія. — Навряд стане набагато краще, ніж тепер… Хіба що Юта надягне геть непрозору вуаль!

Її повірниця із шумом вдихнула повітря й прорекла, ледь стримуючи сміх:

— Так… І загорнеться… Загорнеться в неї вся!

Май тільки кліпала очіма, а Вертрана мовчала, боячись зіпсувати стосунки з акмалійськой красунею. Остин, котрого прикро вразила витівка Олівії, хотів був зробити дуеньї суворе зауваження, але в цей момент до Юти повернувся дар мови.

— Деяким подобається тягати за собою болонок і мосьок, — сказала вона з усією зневагою, на яку була здатна. — Вітаю, Олівіє: твоя моська у всьому схожа на тебе!

— Вона моя дуенья, — незворушно відгукнулася красуня. — А ти ніколи не матимеш повірниці. Дуенья повинна поступатися красою своїй господині; уявляю, як довго прийдеться шукати повірницю… для тебе!

Остин! Він був тут і ЦЕ чув.

У два стрибки Юта підскочила до Олівії та вчепилась їй у коси. Злякано закричала Май, заметушилася Вертрана, застиг на місці принц — нічого цього Юта не бачила. Полетіло пір’я із золотого лебедя, дощем посипалися скляні зірки, затріщала рожева сукня.

Повірниця Олівії несподівано спритно накинулася на Юту ззаду.

— Заберіть од мене цю потвору! — верещала Олівія.

Остину насилу вдалося відтягнути дряпучу, розпатлану Юту від