Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

– Ну ж бо, маленька, це потрібно випити. Будемо сподіватися, що твій розум відкриється, – ласкавим голосом заспокоював її  Беввер.

Він не поспішаючи підніс чашу до рожевих прочинених  губ дівчини.

Та різко, сердито  змахнула рукою і вибила в Беввера, який такого не очікував, чашу з зіллям.

Чаша впала, глухо задзвенівши, але не розбилася.

Рідина вихлюпнулася і розтеклася по підлозі. 

– Дивись-но! Мала з характером, – весело розсміявся Беввер, – уміє захищатися!  То може, зілля і не знадобиться...

Дівчинка звісила ноги з лежанки, потім обережно торкнулася маленькими витонченими пальцями підлоги і раптом посміхнулася, але посмішка миттєво згасла і дитяче її обличчя знову набуло зосередженого, майже страдницького виразу.

Усі завмерли на мить, спостерігаючи за дівчинкою, і навіть подих затамували.

Вона скинула плащ, без найменшого сорому оголюючи своє тонке, тендітне тільце. Піднялася так невпевнено, наче сумніваючись, чи зуміє втриматися на ногах, потім повільно, навшпиньках наблизилася до калюжки зілля, опустилася поруч навпочіпки, і втулила погляд в темно-червону рідину, що іскрилася під ранковим сонцем.

– Гей,  то  ти мене чуєш, розумієш? – не витримав Ріол.

Він тихо пройшов за її спиною і став ліворуч, намагаючись розгледіти мітку.

Дівчина кинула на нього швидкий косий погляд і знову втупилася в ту калюжку.  Занурила в неї пальці, піднесла до обличчя.  Ніздрі її затремтіли. Вона висунула кінчик язика і злизнула з пальців схожі на кров, краплі зілля.

– Потрібно її одягти, – тихо заговорила Вейла, – не можна, щоб вона отак блукала  будинком або околицями... Гадаю, якась сукня Ілми цілком підійде...

– Не прив'язуйся до неї! – сказав Ріол, вловивши в голосі дружини тільки йому зрозумілі нотки, – Можливо, Ітамар забажає забрати її в Лянсіду...

– Або вона сама вирішить, де і з ким їй залишитися...

Тим часом дівчинка обійшла триніжок, у якому все ще диміло вугілля, і наблизилася до столу, де лежав пергамент із рецептами зілля.

Вона схилилася над пергаментом, немов намагаючись прочитати написи, потім пробігла кінчиками пальців по легких опуклостях накреслених букв.

Завмерла на мить, ніби знову до чогось прислухаючись, вихопила з жаровні вугілля і почала старанно щось виводити на поверхні столу, поруч із малюнком Беввера.

Усі троє, охоплені цікавістю, підійшли й подивилися. 

– Лоука, – повільно прочитала Вейла великі, невпевнені літери.

– Це ім'я? – Ріол сдвинув брови.

– Схоже на те…– кивнув Беввер.

Дівчина, схиливши голову до плеча, дивилася на них із надією та очікуванням.