Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

Страх того, що карлиця збрехала і її, знесилену, будь-якої миті можуть наздогнати і вбити, або, – ще гірше, – знову полонити, несамовито гнав Оейде вперед. 

Лише один раз зупинилася вона, щоб прикласти до рани, з якої все ще йшла кров, пласт рудуватого моху.  Розбиралася в травах і знала, що цей мох лікувальний.

На щастя, Гла її не обдурила, не завела в болото.  Ліс навколо стояв спокійний, тверду землю вкривали невисокі зарості папороті, і вони не перешкоджали руху, та й деревне коріння, що дрімало біля землі, не ставило дівчині підніжок, а розчепірені гілки не хапали за одяг, користуючись темрявою.

Через проріхи  у густому листі  мерехтіла тихим і привітним світлом зелена зірка, що вказувала на південь.

Повіривши нарешті, що ніякої погоні немає, Оейде уповільнила крок, потім і зовсім зупинилася, і звалилася на пагорбі під кривим деревом, роздвоєний стовбур якого густо заріс мохами і грибними наростами. 

Перевернувшись на спину, дівчина втупилася поглядом в нічне небо.

Ніяких думок не залишилося, тільки серце билося глухо і квапливо. Вона жива.  Як, яким чином, не маючи ні особливих сил, ні інших умінь, вдалося їй перебороти смерть, Оейде розуміла, і від цього паморочилося в голові, холоділи долоні. 

За звичкою вона простягнула руку до волосся, щоб запустити пальці в теплі густі пасма, тут же згадала  про те, що сталося, і з люттю стиснула   зуби.

Але вона жива  і нічого, більш важливішого за це, зараз бути не може.

Коли перше збудження прийшло, Оейде відчула біль і страшну втому. Хотілося просто лежати без руху, поки хто-небудь не прийде і не врятує її...

Та нарешті змусила себе підвистися  і вперто побрела вперед. 

Вона смутно здогадувалася, що саме її голос розбив чари, накладені матінкою, і зірвав обряд жертвопринесення. Так  хотілося дівчині зрозуміти властивості тієї невідомої магії, яка звільнила її. Але сил розбиратися не було.

Почуття спраги стало нестерпним і заглушало всі інші бажання. Оейде уважно подивилась  на всі боки.

Ранкова роса ще не впала, сухими були листя і трави.  Дівчина прислухалася, сподіваючись почути звідкись дзюрчання струмка, але нічого не почула.

Переборовши черговий напад паніки і відчаю, вона вирішила, що буде йти, поки зовсім не впаде без сил. 

Гла сказала, що десь тут є люди... Можливо, вона скоро зустріне якесь поселення, попросить їжу і воду. Спрага терзала сильніше, ніж голод.  

Оейде знала, що люди прості й не мають магічного дару, але чи можна їм довіряти? І душа знову затріпотіла від неусвідомленого страху, а в голову вдарив спогад. Оевінг... Оейде тихо застогнала крізь зуби. Хотіла заплакати, та не змогла, серце було як розпечений камінь.

Розуміла, що насамперед треба відпочити, виспатися.  Але спрага не дасть їй заснути, і сон буде схожий на тортури.  

І пояс, подарунок нареченого, залишився у тій клятій матінки Агіль. Горло стиснулося від болісної образи, немов у неї відібрали щось дуже важливе. Чим зайнятий тепер Кадмас? Чи стало вже відомо, що його наречену викрали? Хвилюється він чи навпаки, радий, що позбувся зобов'язань, даних батьком? Хто зна! Може він і зовсім не хотів одружуватися з невідомою дівчиною з північних земель...А може, він, навіть ще і не доїхав до дубового гаю…

Просвіти між деревами почали сіріти, починався ранок.

Оейде мерзлякувато потерла руками плечі. Попри міцний одяг і взуття, вона замерзла, смертельно втомилася. Дивно, що досі не знепритомніла. Нічого. Ось-ось зійде сонце і зігріє її змучене тіло.

Але сонце так і не зійшло. Небо заволокло хмарами, почався дощ. Оейде зірвала широкий лист папороті, скрутила з нього подобу чаші й підставила під дрібні беззвучні краплі.

Жадібно випила теплу воду, насилу дочекавшись, поки чаша наповниться на чверть, потім поклала чашу серед листя так, щоб вона наповнювалася дощем, і сховалася під низько навислими дубовими гілками, щоб зберегти одяг сухим. 

Після того, як трохи вмилася і напилася, відчула себе значно краще  

і подумала, що вона навіть вижила, можливо,  завдяки Оевінгу. Адже це він навчив  її бути сильною і духом, і тілом. Завдяки йому не здригнулася її рука, стиснувши кинджал…

Оейде знову прислухалася до своїх родинних  почуттів, і знову  не відчула смерті брата. Те місце, яке він займав у її серці, як і раніше, було теплим і наповненим... Але дівчина боялася, що змучена душа обманює її, щоб не позбавити тіло останніх сил.

І знову вона безжально погнала геть усі думки про Оевінга. Її почуття не повинні зараз розбрідатися на всі боки, вони мають бути спрямовані лише до однієї мети. 

Оейде квапливо допила воду з чаші й пішла вперед, тримаючись під навісом із густих крон.

Дуже не хотілося проводити ніч у лісі. Оейде вирішила, що рухатиметься, незважаючи на втому й голод. Поки є вода, життя не зупиниться.

Але з кожним наступним кроком посилювалися втома і тремтіння в ногах. Перед очима темніло, голова паморочилося, і тепла дощова вода вже не приглушувала відчуття голоду. Дедалі частіше доводилося зупинятися, щоб перевести подих, перечекати серцебиття. Кров люто вдаряла  в голову, думки плутались.