Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

– Вона потрапила до рук  Даегара, то, можливо, призначена Лянсіді, а не нам?

–  Завтра Даегар привезе Ілму, і якщо забажає, то забере дівчину  до себе. А зараз  треба допомогти, чим зможемо…

– Ти правий! Подбаємо  спершу про її здоров'я.

Ріол встав  біля вогнища і замислився. Бліде світло від вугілля вже почало губитися в павутинні рожево-золотистих тонких променів, косо падаючих у бічне вікно.

– Краще приховати, як вона сюди потрапила. Краще не  хвилювати людей. Скажемо, що знайшли  її у лісі. 

– Я згодна з тобою! – кивнула Вейла.

– Звична магія на неї не діє, і це дивно…Ми спробували зігріти її кров, але – марно!

– Я покличу  Беввера, нехай зварить особливе зілля...

Вейла підійшла до Ріола і поклала долоні йому на груди.

– Не хвилюйся, любий. Іди відпочинь. Я  накажу, щоб принести тобі сніданок у кімнату.

Ріол нахилився і з вдячністю поцілував дружину.

– Постукаю до Беввера, скажу, що ти чекаєш його внизу.

Вейла зачекала, поки квапливі кроки чоловіка затихли в глибині сонного будинку і знову приступила до врятованої дивчини.

Зірвала  з неї плащ і пильно оглянула, шукаючи якісь особливі мітки.

Підібрала вгору її волосся, відчула його м'якість і силу.

– Зовсім дитина… – пробурмотіла Вейла і  почала повільно, ретельно розтирати крижані скроні  дівчинки.

Беввер, сонно позіхаючи і чухаючи голі плечі, спустився вниз, шльопаючи босими ногами по сходинках. На ньому була довга сорочка без рукавів і короткі, до колін, штани, – він як підвівся з ліжка, так і пішов, не обтяжуючи себе одяганням.

Беввер –  двоюрідний брат її діда по батьківській лінії все своє життя присвятив наставництву: навчав магії тих, кому від народження цього дару дісталося небагато.

Він був дуже старий, але міцний, зрідка любив напиватися вином так, що його доводилося під руки відводити в ліжко. Але це ніяк не позначалося ні на його силі, ні на його вміннях.

Побачив дівчину на лежанці , і весь сон його  наче рукою зняло.

– Ого! Щось цікаве! – сказав він, окидаючи її  чіпким гострим поглядом, –  ну, подивимося... подивимось. То дар річки?

– Так, вода принесла... Вона давно непритомна! Серце майже не б’ється. Чи не помре?

– Ні, не помре, –  смагляве, худе обличчя Беввера спалахнуло азартом, а тонкі, зморшкувати губи склалися у якусь хіщну усмішку.

Таким він ставав лише тоді, коли передчував щось справді незвичайне.

– Вода принесла… – пробурмотів  він і швидко, спритно перевернув дівчинку на  правий бік, – дивись…