Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган
Я киваю головою, душачись слізьми, зворушена її відданістю та любов’ю. Копаючи глибше, я щоразу наштовхуюсь на щось нове. І вже не певна, чи це добра ідея — копати далі.
Чується легенький стукіт у двері.
— Я можу увійти? — питає Торін.
Уся моя лють випарувалася, тепер я просто втомлена. А ще Торін надто мені подобається, щоб злитися на нього.
— Звичайно!
Він заходить у кімнату, і я помічаю його полегшення.
Ясна річ, Торін очікував, що я метатиму в нього блискавки.
— Подумав, що знайду тебе тут. Хотів вибачитися…
Я підіймаю руки:
— Не варто! Ми просто розійшлися у поглядах. Це сталося вперше, але певна, що не востаннє.
— Гаразд. Зрештою, ми обоє хотіли лиш як найкраще… — він завмирає, побачивши мій компас.
— Де ти це взяла?
— Ґрейс подарувала, — я хмурюся, — ти його впізнаєш?
Я простягаю йому компас, і він з неприхованим подивом проводить пальцями по малюнку на кришечці.
— Гребінь Королівської сім’ї. Із Заходу. Напевне, ця річ — єдина у своєму роді, якій пощастило зберегтися, — зачаровано каже Торін.
— Королівський гребінь? — я думала, що «Г» означає «Гадюка», але тепер переконалася, що це не так. Я беру компас і гладжу пальцем ошатну літеру. — А що вона означає?
Торін усміхається, хоч усмішка ця помережана сумом.
— Вона означає «дім Грифів» — твій сімейний маєток.
Ця назва здіймає в мені почуття, якого ніяк не можу осягнути, вивільняє незрозумілу мені тугу — ніби ці два слова прийшли до мене й заявили, що я під їхньою владою.
Я прокашлююся, стримуючи вихор емоцій.
— Звідки тобі стільки всього відомо про Захід?
— Це довга історія, — відказує Торін. — Не знаю навіть, звідки почати, — він дивиться то на Ґрейс, то на мене, а тоді задирає догори свою сорочку. На правому боці, трішки нижче ребер — родимка. Півколо.
— У тебе теж така? — мені б і на думку не спало, що Східна Королівська родина має власний символ.
— Знак Сонця, що сходить. Я впізнав твій Місяць, бо сам ношу Сонце. Та це далеко не все, що я хочу тобі показати.
На превелике щастя, він не роздягається, натомість кличе мене за собою. Торін веде нас вниз крутим тунелем, що дедалі звужується. Ми заглиблюємося у печеру, вихопивши зі стіни смолоскип, що освітлює нам шлях. Дах усе нижчає, і ми вже йдемо навпочіпки. Нарешті підходимо до важких дерев’яних дверей, які Торін відмикає ключем, що висів — а я й не помітила — на його шиї. Застигши біля дверей, Торін вагається:
— Ґрейс, залишиш нас на хвильку?
Видно, що Ґрейс проти, — здолавши такий шлях, її цікавість зголодніла й чекає своєї поживи, — однак вона просто киває головою.
— Я постою тут, — каже вона і додає: — на лютому холоді, у непроглядній пітьмі.
Наостанок я бачу, як вона сперлася на важку кам’яну стіну, схрестивши руки, проте залишаючись напоготові. Коли ж ми заходимо у покої і Торін піднімає смолоскип над головою, Ґрейс мовби стирається з моєї пам’яті.
XVIII
Кімната тісна, похмура і затхла. У ній повно стародавніх книг. Тут ніби оживає історія.
— Що це за місце?
— З цих книжок я стільки дізнався про Захід. — Торін всміхається мені, — 3 усіх людей саме тобі варто вивчити всі ці манускрипти.
— Як вони потрапили тобі до рук? — я розвертаюся, шукаючи його поглядом. — Хто ти?
Він заливається сміхом.
— Ґрейс — не єдиний нащадок тих, хто дбав про долю Західних Островів. Можливо, мої предки і вбили Королівську родину, проте наступні покоління моєї династії присвятили життя виправленню скоєного.
Я дивлюся на нього й усвідомлюю істинне призначення цієї фортеці. Вона мовби святилище, що ховає правду, а також символ надії на відродження. Ось чому тут розміщені дванадцять каменів; ось чому фортеця стоїть на Острові, ближньому до Заходу.
— Ти прагнеш миру на Дванадцяти Островах. Не тільки на Сході.
— Звичайно! Хіба не всі ми цього так прагнемо?!
— Чому ж? Досі ми непогано справлялися самотужки, — та коли ці слова злітають з уст, я усвідомлюю, наскільки вони нещирі.
Торін сідає на кам’яну плиту й пильно на мене дивиться.
— Ти віриш у магію?
— Я не бачила доказів того, що вона існує.
Не знаю, навіщо брешу йому. Поки слова горобцями випурхують з моїх вуст, я відганяю подалі думки про те, що бачила з Томасом — тоді чистої води магія заструменіла перед моїми очима. А ще була магія землі, якій, завдяки Йорену, я колись відкрила своє серце — до того, як мій батько її дощенту спопелив.
— А я бачив! — промовляє Торін. — І все, що я про неї вичитав, лиш підкріпило мою віру. Лікувальні настої, які ми зараз маємо, — це ніщо порівняно з тим, що було раніше. Магія існувала на всіх Дванадцяти Островах, а не тільки на Заході, а Маги були найкращими порадниками королівської знаті. Але ми зруйнували все це, ми втратили цю частину своєї сутності — справжньої сутності, — каже він із пристрастю в голосі.
— Як ми це зруйнували?
— Гадаю, тобі варто самій це з’ясувати. А я скажу таке: щоб магія знову зародилася на наших землях, потрібна єдність. А ми вже стільки років роз’єднані, — Торін замовкає, а тоді спрямовує на мене свій чарівний погляд. — Видається мені, в тобі є щось алхімічне. Правду кажу? Тебе ж вабить та мізерна кількість магії, що залишилася, правда? Де б вона не причаїлася…
Я вражена, як вправно він мене «читає», тоді як він для мене — досі непрочитана книга.
— Мені під силу зробити лікувальну настоянку, — все, що видушую із себе.
— Читай книги, Мерріан! Досліджуй свою історію, а тоді — лише тоді — вирішуй, яким творити своє майбутнє.
— Гаразд! — киваю я. — Але не можу нічого обіцяти.
— Я й не прошу цього. Усе своє життя я силкувався звільнитися від тих, хто наказував мені, що робити і як поводитися.
Туга, яку я часто бачу в його очах, цього разу просто нестерпна.
— Твій батько —
