Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган
Сонце невмолимо пече, і я геть спітніла ще до того, як ми дісталися на місце різанини. Поселення — справжнісіньке поле бою. Члени Королівської Охорони, яких Торін призначив для захисту цивільних, відчайдушно відбивають атаку, але їх замало. Скрізь валяються трупи, мої вуха роздирають крики неозброєних людей, що безнадійно намагаються порятуватися.
Наш загін вривається у самісіньке серце бою, взявши за ціль кожного, хто носить чорний одяг Змії. Поглядом шукаю батька, відчайдушно прагнучи знайти його до того, як він помітить мене. Та мене відволікають крики про допомогу — і я біжу до молодої жінки, що лежить на землі. Одразу ж бачу, що її рани смертельні; вона вся залита кров’ю, але ще жива. Я нахиляюся до неї — хоч і прагну до бою, хоч і жадаю покарати батька за цю варварську бійню, однак неспроможна опиратися своєму інстинкту зцілювати.
— Мій син, — вона шепоче так, ніби приберегла останній подих для цих слів, — допоможіть йому.
Я дивлюся на дитину поруч із нею. Кволе бліде тільце вже давно мертве. Я згадую Томаса — і горе так нестерпно обпікає моє горло, що я ладна кричати.
— Допоможіть йому! — благає вона.
Чим я можу зарадити? Навколо вирує бій, а я навколішки підсуваюся до її мертвого сина і кладу руку на рану на його шиї, ніби мені під силу повернути час назад і врятувати його. Я посилаю їй нещиру посмішку — ніби запевнення, що з ним все буде гаразд, і я ненавиджу себе за це.
— Не дайте йому померти, — шепоче вона, і по її щоці котиться сльоза.
— Не дам, — як легко брехня злітає з вуст. — Він врятований. Ви обоє у безпеці.
Жінка киває, її дихання сповільнюється, і мені залишається лише чекати, вдаючи, що все буде добре, поки вона спустить дух. Та я не втрачаю пильності й шукаю поглядом чоловіка, відповідального за це жахіття.
Чим довше я приглядаюся, тим ясніше відчуваю — щось тут не так! Намагаюся зрозуміти, в чому річ. Змії якось дивно рухаються, а ще їхні маски… Я відчайдушно сподіваюся, що помиляюся, на мене накочується хвиля непевності. Коли жінка помирає, я забираю руку від її сина й тихенько прошу в нього пробачення, а тоді кидаюся до найближчої мертвої Змії та приспускаю з її обличчя маску.
Я бачу його вперше в житті. Цілком ймовірно, що батько набрав нових найманців, тож біжу, щоб перевірити другого. А потім третього. І четвертого, поки не залишається жодного сумніву.
— Ґрейс! — гукаю я, — Торіне!
Врешті знаходжу Ґрейс — вона товче кийком черево ворога, — і притьмом підбігаю до неї.
— Ґрейс, це розбійники! Вони не Змії.
Усвідомивши мої слова, вона завмирає.
— Що?
— Я жодного із них не впізнаю.
— Але ж якого… — вона замовкає, збентежено придивляючись до їхнього вбрання.
— Він хоче, аби ми повірили, що це Змії; він хоче переконати нас, що він тут.
В її очах спалахує жах.
— Потрібно знайти Торіна!
Торін із тріумфальним виглядом захищає юрбу неозброєних людей, ми вже майже «перемогли».
Ми з Ґрейс підбігаємо до нього й відкриваємо жахливу правду. Такого повороту він точно не чекав. Однак Торін не усвідомлює всього лукавства мого батька.
— Для чого йому це потрібно?
— Щоб викурити нас — знайти нашу схованку.
Торін ураз збліднув.
— Нам слід повертатися в замок.
Він віддає чіткі накази своїм людям — одним рушати з нами, а іншим — залишитися тут й продовжувати оборону, а тоді ми знову біжимо. Моє серце шалено калатає, ледь не вистрибуючи з грудей, — так хоче дременути подалі. Я уявляю картину, яку побачу. Знаю, ми дістанемося надто пізно…
Ми підступаємо до замку, довкола панує мертва тиша, проте центральні двері відчинені — наче лиховісне запрошення зайти. Коли ж Шарп виринає із темряви, я розумію, що сталося дещо жахливе. З його ходи я певна, що він поранений. Торін кидається до нього — і кричить від жаху.
Шарп падає на коліна, показуючи рукою в бік великої печери, і щосили трусить головою. Коли він розвертається, на місці очей я бачу темні впадини. Кров стікає по його обличчю.
Я на мить завмираю, шокована побаченим. Стою і дивлюся, як Торін міцно стискає Шарпа в обіймах, але до горла підступає нудота, тому змушую себе рушити до печери. Що б не зробив мій батько, це все адресовано мені. Я повинна побачити.
Мене зустрічає моторошне видовище. До шести каменів прив’язано по людині. Це радники Торіна. В усіх перерізані горлянки. Шия Енока пошматована так, що його голова звисає, відкриваючи діру такої форми, що здається, ніби вона посміхається.
На решті каменях — також повідомлення; на четвертому і шостому намазані кров’ю хрести.
Повідомлення зрозуміле: два Острови пали, на черзі ще чотири. Батько лиш розпочинає дійство.
Ґрейс стоїть поряд, розглядає цю жахливу сцену.
— Відв’яжи їх, — кажу я надламаним голосом.
— Куди ти йдеш?
— Допомогти Шарпу.
Радникам я вже нічим не допоможу, а Шарп невимовно страждає, і хоч мені не під силу повернути йому зір, я принаймні полегшу йому біль.
Торін веде Шарпа у велику печеру, і я підбігаю до них.
— Заведімо його до лікарської кімнати, — я ніжно звертаюся до Торіна; на його очах бринять сльози.
Він ствердно киває, і ми ведемо Шарпа по коридорах. Десь на півдороги він непритомніє. Якщо б довелося, решту шляху я тягнула б Шарпа на собі, проте Торін зупиняється, бере Шарпа на руки й несе його, аж поки ми доходимо до лікарської.
Я перебираю всі баночки, допоки знаходжу жменю кори підводних дерев та хвойних коралів і розтираю їх. Почерпнувши дещо зі стародавніх манускриптів, я додаю до суміші дрібку дикого кореня та щіпку землі. Цей засіб має пришвидшити лікування. Довівши суміш до потрібної консистенції, змазую нею Шарпові западини, намагаючись не труситися, торкаючись м’якого желе, на місці якого колись були його очі. Далі перев’язую його голову мусліновою пов’язкою, аби в рани не потрапляв бруд. Знаходжу пляшечку снодійного настою і обережно підношу до його вуст.
Торін не відходить від Шарпа ані на мить. Він тримає його за руку, їхні пальці сплелися. Тепер я бачу, кому належить його серце.
Зробивши все, що могла, я сідаю напроти Торіна.
— Це моя провина… — промовляє він.
— Не твоя, — я ледь стримую сльози. — Це все
