Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

— Мені слід було дозволити йому піти з нами, він хотів бути зі мною, — зламаний горем Торін піднімає на мене очі. — Я лише хотів, щоб він залишався в безпеці!

— Без сумнівів! Ти любиш його!

Торін киває, усвідомивши моє розуміння, і тепер його сльози течуть немов ріки.

Я ледь стримую лавину емоцій, що грозиться поглинути мене.

Я не можу втрачати пильність. Час для горювань ще не настав. Будь-які емоції зараз — егоїзм.

Ми із Торіном довго сидимо біля Шарпа. Ґрейс заходить лиш повідомити нам, скільки Королівських Охоронців убив мій батько.

Також вона запевняє, що у поселенні бій завершився, а ті солдати, що вціліли, залишаються там, щоби відбити можливу атаку.

Не думаю, що батько знову прийде. Якби він справді хотів мене вбити, то чекав би нас.

Ні! Він просто влаштував мені науку, нагадав, що сховатися нікуди — замовлення на вбивство радників успішно виконано.

Він тут добряче повеселився. Він захоче поласувати ще більшим та смачнішим куснем. А це означає, що мій час настав…

Вночі я сиджу із Шарпом, наново намащую рани маззю, перевдягаю його та напоюю настоями, щоб він втікав у глибокий сон, — і вибудовую свій план. Правду кажучи, він провальний — купа прогалин, і я не думаю, що з цього щось вийде. Однак іншого плану в мене просто нема.

І коли на небі сходить сонце — червоне, ніби пролита кров, я буджу Торіна, щоб розповісти йому про те, що збираюся зробити.

XIX

Завжди дивуватимуся, який ворожий Шостий Острів. Щойно подумаєш: «Не знайти на світі гіршої місцини, ніж ця», — як він одразу відкриває тобі ще якусь лиховісну грань.

Печера, в якій працює Бронн над своїм кораблем, захована так, що без провідника я сама ніколи б її не знайшла. Вхід до печери оскалюється зубами-сталактитами та сталагмітами, відлякуючи від печери всі кораблі, що минають її. Королівський Вартовий — мій провідник — веслує до входу з філігранною точністю; на його чолі виступили бісеринки поту, адже доправляючи мене сюди, він ризикує своїм життям. Коли ж я намагаюся підбадьорити його згадкою, що навіть більш габаритним кораблям вдавалося безпечно здолати цей шлях, він відповідає, що більшості з них пані Фортуна радше насолила, ніж допомогла. Це мілководдя аж кишить отруйною рибою-жалом, один укол якої вмить паралізує людину. Тож доводиться замовкнути.

Важко було залишати Торіна і Шарпа. Пояснюючи Торіну свій план, встигла приготувати настоянки та примочки для Шарпа, щоб він зайво не страждав від болю. Однаково на нас усіх чекає вдосталь болю.

Спершу Торін бурхливо розкритикував мій план і звинуватив мене в нерозсудливості. Я сперечалася:

— Нерозсудливість — це сидіти склавши руки. А так у нас з’являється шанс.

Зрештою Торін поглянув на мене: його смутне обличчя нагадувало гравюру, і я усвідомила, що він протестує не через саму ідею, а лише тому, що не хоче оплакувати мою смерть.

Я взяла його за руку.

— Ми все одно повсякчас у нього на виду, і цього разу він підібрався до мене впритул. Пригадуєш, колись ти говорив мені про наш обов’язок? Я — спадкоємиця Гадюки. Однак я — не мій батько. Я стану такою Гадюкою, на яку заслуговують Острови, я захищатиму їх. Навіть дорогою ціною.

Ми зустрілися поглядами. О, як я хотіла б розвіяти тугу в його очах… Та натомість я побачила, що вони аж палають рішучістю.

— Я теж не знехтую своїм обов’язком! Я не зміг захистити Раду, не зміг вберегти Шарпа, та я не дозволю страждати іншим. Я зроблю все, про що ти просиш.

Я міцно обійняла його.

— Дякую! — я дякувала не лише за його згоду, а взагалі за все, за те, що він є на білому світі.

Ми довго стояли так, відтягуючи мить, коли доведеться розлучитися.

Та на наші долі випали труднощі й небезпеки, і ми маємо гідно зустріти їх.

Останні слова, що промовив Торін мені услід, були такі:

— Я із честю битимуся з тобою пліч-о-пліч, моя подруго!

Ліхтарі освітлюють шлях, повертаючи мене в реальність. Відганяю важкі думки, і в моїй душі спалахує вогник щастя від того, що скоро я побачу Бронна. Неймовірно скучила за ним.

Попереду видніється корабель, і я швидко оцінюю, чи впорається він із завданням.

Коли ми наближаємося до нього впритул, мій провідник гукає екіпаж — і мені спускають мотузку, щоб я потрапила на борт. Поки пнуся догори, помічаю назву корабля. Мститель. Сподіваюся, що він таки відповідає своїй назві, адже саме це я і планую робити. Мститися за Східні Острови. Мститися за Йорена, Клару і Томаса. За Шарпа. За Енока, Лору та решту радників. За всіх полеглих на Четвертому. І на Шостому. Список нескінченний…

Бронн чекає мене на палубі, але вітається стримано — його погляд одразу зупиняється на діамантовій підвісці на моїй шиї. Він представляє мене екіпажу, а я намагаюся приховати, як сильно мене ранить його байдужість. Боюся, що втратила його назавжди. Але потім він запрошує мене у свою каюту, щоб обговорити деякі питання, і щойно ми опиняємося наодинці — двері наглухо зачинені, — він різко притягує мене до себе, і я розумію, що він поводився чемно з нареченою Принца лише на людях.

Я хотіла б розчинитися в ньому, забувши про весь біль, але це неможливо — так само і любов Торіна не позбавить страждань Шарпа. Все, що накоїв мій батько, звірства, свідком яких я стала, — все це мій тягар. І він дарує мені мету.

Тож я обережно відсторонююсь від Бронна й прямую до крісла. Бронн уважно спостерігає за мною і, ймовірно, бачить в моїх очах непохитність, тож не питає, чому я його відштовхнула, а натомість пропонує випити рому.

Ром обпікає горло, але я прошу ще. А тоді заходжуся розповідати йому про все, що трапилося. Його обличчя незворушне, та я помічаю, що його кулак стискається дедалі сильніше.

— Тож що ми робитимемо? — він запитує, коли я замовкаю.

Від цього «ми» моїм тілом розливається тепло, і я полегшено видихаю — цього разу він нікуди не дремене.

— А корабель придатний борознити океанські простори?

Помічаю, як спалахують його очі.

— Майже так! Тобто… Залежить від того, що саме ти надумала. Поки що йому не зрівнятися з «Дівою»…

— А це і необов’язково! Він зможе її обігнати?

Бронн замислюється.

— Якщо йтиме по вітру — можливо. На якийсь час.

— Саме те, що нам потрібно.

Бронн врешті розуміє мій план.

— Ти