Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

Я наче зачарована.

Кількома днями потому Ґрейс приносить мені м’ясний бульйон й переконує хоча б ненадовго вийти з печери.

— Гадаю, Торін вже жалкує, що показав тобі це місце, — жартує вона.

— Якби ж я змогла зрозуміти, що тут написано, — я показую їй сторінку. — Ти хоча б щось із цього розумієш? Гадаю, це давня мова, якою розмовляли Маги. Я розтлумачила деякі слова, але якби ж мені вдалося перекласти все повністю…

— Це історія, — каже вона різким тоном, — досить інформативна, однак про магію там майже не йдеться, а ти не Маг. Я розумію твоє бажання втекти від реальності, сховавшись у цьому колодці, проте не забувай, хто ти. І за що борешся.

Я відкладаю книгу, відчувши кусючу правду в її словах. Я дійсно жадала забути про все за межами цих стін, піддалася цій спокусі, тож від сорому в мене спалахують щоки.

— Є вісточка від Бронна, — каже Ґрейс уже лагідніше, — він запитував про тебе.

— І що ти йому відповіла?

— Правду. Сказала, що ти нещасна.

Я витріщаюся на неї, знову вражена її тонким сприйняттям. Я у захваті від стародавніх текстів, а вона все ж помітила мій глибокий смуток; похмурі кетяги печалі та страху.

— Не варто було… Він хвилюватиметься.

Ґрейс важко зітхає.

— Гадаю, йому варто тривожитися. Я тривожуся. З того часу, як ти встромила носа у книжки, я майже не бачуся з тобою. Я була переконана, що ти хочеш зупинити свого батька. Думала, саме тому ми тут.

— Так і є! — я враз розлютилася на неї. — Але вони зволікають, Ґрейс! Вони хочуть дочекатися свого проклятого часу, а я просто не можу сидіти склавши руки й дивитися на їхні самовдоволені пики, поки мій батько складає план нових звірств! — я глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтися. — Я думала, ти рада, що я вивчаю все, що стосується Західної спадщини.

— Не тримай мене за дурну, — відказує вона, — ти цікавишся магією! Зрештою, нічого нового. Можливо, у цьому моя провина, адже я підгодовувала тебе казочками. І все ж я знаю, чому ти постійно волочилася за Мілліґен і для чого тишком-нишком приносила мертвих пташок у свою каюту. Я не сліпа, Мерріан!

Мене так дивує те, що вона про все знає, що мало не захлинаюсь, я відповідаю:

— Я хотіла навчитися зцілювати…

— То ж бо й воно! Ти хотіла дізнатися, як зцілювати, а не як бути цілителькою. Не всі цілителі стали Магами, але всі Маги починали зі зцілення. А це означає, що ти — вже Маг, ким так хотіла бути. Ти просто цього не знала.

Я вражена її словами.

Ґрейс, зітхаючи, підходить до мене, сідає поруч і бере мене за руку.

— Немає нічого поганого в тому, що ти хочеш дослідити речі, яких поки не розумієш. Можливо, прийде день, коли ти станеш першим Магом нової ери, але зараз точиться війна. Мені потрібно знати, чи ти ще з нами в цій битві, чи загубилася десь у мріях.

Я закриваю очі й глибоко вдихаю. Клянусь, у цій кімнаті шугає магія. Чари враз заполонили мене, їхній шепіт відлунює найтемнішими закутками моєї душі. Та певна річ, Ґрейс має рацію. Не можна зволікати, і байдуже, що я хотіла б залишитися в цій кімнаті.

— Я тут, у цій битві… — ледь чутно шепочу.

Ґрейс міцніше стискає мою руку.

— Ти впевнена?

— Я тут, у цій битві, — цього разу слова звучать впевненіше, і в очах Ґрейс спалахують вогники.

— Добре! Бо ми без тебе не впораємося, ти нам потрібна!

Я знаю Ґрейс достатньо добре, щоб зрозуміти, яку вагу мають її слова, тож міцно-міцно її обіймаю.

— Ти мені також потрібна!

Раптом двері розчахнулися з такою силою, що ми обидві аж підскакуємо. Це Шарп — задиханий, очі широко відкриті.

— За мной! Швидко!

Ми з Ґрейс мчимо з ним похмурими коридорами.

— У чому річ? Що трапилося?

— Знову напад!

Мій проклятущий батько. Хоч я і мала щастя на якийсь час про нього забути, він, певна річ, не забував про мене ані на мить.

— Який саме Острів?

Шарп повертається і дивиться на мене; на його обличчі суцільний жах.

— Цей!

Поки я бігла до великої печери, Торін вже зібрав своїх людей. Біля одного з каменів сидить поранена жінка, і я кидаюся до неї перевірити, чи все з нею гаразд.

Не гаразд. З її живота повільно витікає кров, а вона вже не має сил закривати рану руками. Тепер вже ніхто не зможе зарадити їй. Проте її очі відкриті, і вона щось бурмоче, важко дихаючи.

— Все добре, — кажу я, взявши її за закривавлену руку, — ви у безпеці.

— Гадюка, — шепоче вона, — Гадюка… — повторює знову і знову.

На моє плече опускається рука — біля мене стоїть Торін, готовий до війни.

— Ходімо! Ти не в силах її врятувати.

— Куди ми йдемо?

— До поселення.

Я зводжуся на ноги.

— Думаєш, він досі там?

Торін ствердно киває.

— Ця жінка розповіла про напад на основне поселення. Вона одразу ж втекла, але її встигли поранити. Ми маємо допомогти їм.

Ґрейс засовує ножа за мій пояс і вкладає у руку пістоль. Я на адреналіні — саме цього я і хотіла. Шансу зустрітися з моїм батьком на суші. І я готова — готова покласти цьому край.

Я приєднуюся до Королівської Охорони, що швидким кроком прямує з печери, і помічаю, що Торіна нема поруч; обертаюся і бачу його поряд із Шарпом. Їхня розмова мов на ножах — цікаво, через що вони сваряться? Зрештою Торін зривається на крик, який я чую навіть на відстані.

— Це наказ!

Шарп має такий вигляд, ніби йому заліпили добрячого ляпаса. Він відступає назад, а Торін широким кроком прямує до мене.

— Все гаразд? — питаю я, хоч і так все ясно, як білий день. Вперше бачу Торіна в такому гніві.

— Я наказав йому охороняти Раду.

Недивно, що Шарп обурився: ним знехтували, залишивши пильнувати цивільне населення. Мені й справді цікаво, чому Торін вирішив так. Імовірно, моя мовчанка видає збентеження. Торін пояснює:

— Хтось повинен залишатися в тилу.

Він мислить як справжній воїн, і я списую його рішення на прояв обачності. Відомо ж, що Гадюка проливає кров усіх безневинних, і усвідомлення цього будь-кого виведе з себе.

Тут нема коней, на яких можна було б помчатися — місцевість аж ніяк не годиться для скотарства, тож ми чимдуж біжимо до поселення. Почуття вини сотнями голок нагадує мені, що я геть забула