Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

Ми обидва грали в снайперів, і він сказав:

— Кльово, хлопче. Через два тижні ігри стають все цікавішими.

Кльово?

Пізніше, коли ми розговорились, і я сказав, що все прикольно, він подивився на мене, м’яко кажучи, здивовано, так ніби вперше почув цей вираз.

Він назвав себе Даррином, але, щойно я почав ставити йому різні запитання, зробив вигляд, що йому нудно, і знову повернувся до екрана комп’ютера.

— Гей, Даррине, — гукнув я.

— Чого тобі?

— Який зараз рік?

— У грі? — спохмурнів він.

— Ні, в реальному житті.

— Тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий, — відповів він, трохи поміркувавши.

— Ні, — сказав я, трохи злякавшись. — Насправді.

— Гей, хлопче, — відповів Даррин. — Не псуй мені настрій. Бачиш, я граю.

Після цього він вже зовсім не звертав на мене уваги.

Я намагався поговорити з іншими людьми, але виявилося, що це не так просто. Одні наче приклеїлись до телеекранів, другі — до відеоігор, треті не могли відірватися від їжі, — словом, по-різному. Я надибав хлопця, що сказав, ніби зараз тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий рік. Другий заявив, що тисяча дев’ятсот дев’яносто третій. Усі наполягали, що вони тут не дуже довго: кілька днів, щонайбільше — тижнів. Вони справді не знали, та й не дуже цим переймалися.

Потім у мене промайнула думка: а скільки ж тут перебуваю я?

Я намагався згадати, як ми взагалі тут опинилися. Адже ми їхали до Лос-Анджелеса. Там вірогідно розташовується вхід до царства мертвих. Моя мама… здається, мені було важко пригадати, як її звати. Саллі. Саллі Джексон. Я повинен був знайти її. Я повинен був зупинити Аїда, який хотів підштовхнути всіх до третьої світової війни.

Коли я підійшов до Аннабет, вона досі будувала своє місто.

— Пішли, — сказав я. — Треба забиратися звідси.

Відповіді не було.

Я поторсав її за плече.

— Аннабет!

— Що? — Вона, скривившись, глянула на мене.

— Треба йти.

— Йти? Про що ти кажеш? Я щойно встановила вежі…

— Це місце — пастка.

Вона не озивалась, поки я знову не шарпнув її за плече.

— Чого тобі?

— Послухай. Царство мертвих. Наші пошуки.

— Та кинь, Персі. Всього лише кілька хвилин.

— Аннабет, я бачив тут людей з сімдесят сьомого року. Хлопчики, які ніколи не старішають. Ти регіструєшся — і залишаєшся тут назавжди.

— Ну і що? — спитала вона. — Хіба це не найкраще місце у світі?

Я схопив її за руку й відірвав від гри.

— Гей! — гукнула Аннабет і вдарила мене.

Ніхто навіть не глянув у наш бік. Усі були надто заклопотані іграми.

Я змусив Аннабет подивитися мені просто у вічі.

— Павуки. Величезні мохнаті павуки.

Дівчина затремтіла. Погляд її прояснів.

— О боги, — видихнула Аннабет, — чи давно вже ми…

— Не знаю, але треба розшукати Гровера.

Ми пішли шукати й знайшли його за тією самою грою «Віртуальний олень-мисливець».

— Гровере! — гукнули ми в один голос.

— Помри, людино! — виголосив він. — Помри, мерзенна істото, що забруднює все довкола!

— Гровере!

Він націлив на мене пластикову рушницю і став клацати курком, ніби я справді був ще однією картинкою з екрану.

Я подивився на Аннабет, ми разом схопили Гровера попід руки й відтягли від автомату. На його черевиках з’явилися крильцята й почали тягти ноги сатира у протилежному напрямку.

— Ні! Я щойно вийшов на новий рівень! Ні! — на повен голос горлав Гровер.

— Ну, тепер ви готові отримати ваші платинові картки? — До нас поспішав коридорний «Лотоса».

— Ми їдемо, — сказав я.

— Який сором, — сказав він, і мені здалося, що він каже це щиро, і мої слова крають його серце.

Він простягнув нам картки, і мені закортіло їх узяти. Я розумів, що коли візьму одну, то вже ніколи звідси не поїду. Я залишуся тут, навіки щасливий, навічно заглиблений в яку-небудь гру, і скоро забуду про маму, пошуки і навіть, можливо, забуду своє власне ім’я. І завжди буду грати у віртуальну стрілянину з «кльовим» хлопцем-диско, якого звати Даррин.

Гровер потягся було по картку, але Аннабет відвела його руку й сказала:

— Ні, дякуємо.

Ми рушили до дверей, і чим ближче ми підходили, тим заманливішими ставали запахи наїдків та звуки ігор. Я згадав наш номер нагорі. Ми могли б залишитись хоча б на ніч, хоч раз виспатися у справжньому ліжку…

По тому ми притьмом кинулися геть із казино «Лотос», вибігши на тротуар. Полудень нагадував той самий полудень, коли ми увійшли туди, але щось було не так. Погода зовсім змінилася. Налетіла буря, над пустелею висіло гаряче марево.

Рюкзак Ареса знову висів у мене на плечі, що було дивним, оскільки я не сумнівався, що викинув його у смітник, але зараз мені було не до того.

Підбігши до найближчого газетного кіоску, я першим ділом прочитав рік. Слава богам, рік був той самий, що й тоді, коли ми увійшли до казино. Потім я звернув вагу на дату: двадцяте червня.

Ми пробули в казино «Лотос» п’ять днів!

До літнього сонцестояння залишався лише один день. Один день, щоб завершити наші пошуки.

Глава сімнадцята

МИ ВИБИРАЄМО ВОДЯНI ЛIЖКА

Це була ідея Аннабет.

Вона заштовхала нас на заднє сидіння таксі у Вегасі — так, ніби ми мали гроші, — і сказала водієві:

— У Лос-Анджелес, будь ласка.

Водій пожував сигару і пильно глянув на нас:

— Це триста миль. За таку відстань вам доведеться заплатити наперед.

— Кредитні картки казино візьмете? — спитала Аннабет.

— Дивлячись які, — зітнув плечима водій. — Треба перевірити.

Аннабет тицьнула йому зелену картку казино «Лотос».

Шофер глянув на неї скептично.

— Перевірте, — попросила його Аннабет.

Водій так і зробив.

Лічильник став клацати. Фари ввімкнулися. Нарешті зі знаком долара з’явився символ нескінченності.

Шофер впустив із рота сигару і вирячився на нас.

— Але куди саме в Лос-Анджелес… уф, ваша високосте?

— На пристань Санта-Моніки, — Аннабет вмостилася зручніше. Точно кажу, «ваша високосте» їй сподобалося. — Відвезіть нас швидше, а решту залиште собі.

Можливо, їй не варто було цього казати.

Через усю пустелю Мохаве ми промчали зі швидкістю не менше ніж дев’яносто п’ять миль за годину.

У дорозі ми мали купу часу для того, щоб порозмовляти. Я розповів Аннабет і Гроверові про свій останній сон, але чим далі я намагався пригадати деталі, тим туманнішими вони ставали. Схоже, казино «Лотос» спричинилотаки в моїй голові коротке замикання. Я не міг згадати, як звучав голос невидимого слуги, хоч не мав сумніву, що знаю його. Слуга називав чудовисько з ями не просто «мій повелителю», а