Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
І ось попереду з’явився берег, і покинутий замок, який, здавалося, ще більше розвалився й постарів… Арман хотів продовжити шлях, але інтуїція, дарунок предків, владно наказала йому спуститися.
І, підкорившись їй, він зрозумів, навіщо. Магічне дзеркало, густо затягнуте павутинням, охоче й відразу відповіло на його присутність.
Замиготіли смуги… Арман чекав, закусивши губу, він мусив побачити щось важливе.
* * *
Трьом королівствам загрожували нечувані лиха. Берег подекуди вже став тріскатися, розпадалися покинуті села, які стояли більш-менш близько від узбережжя; полями бродили смертоносні смерчі, висихали колодязі, і жодна людина не могла почуватися в безпеці.
Ні вбити, ні налякати чудовисько не було ніякий надії — від нього можна було тільки відкупитися. Жертвою.
За звичаєм, жертву належало прикувати ланцюгами до скелі й дати чудовиську змогу пожерти її спокійно й зі смаком. Чудовиська минулого, про чиї криваві злодіяння оповідали літописи, зазвичай вимагали незайманих дівчат — одну, або трьох, або відразу десяток. Деяким з них однаково було, кого жерти — вони вимагали просто жертву, жертву взагалі; але нинішнє чудовисько виявилося вибагливим і перебірливим. Воно побажало з’їсти саме королеву, і саме королеву Контестарії.
Чутка про це пронеслася трьома королівствами, неначе пожежа. Хтось заціпенів від жаху; хтось заголосив, співчуваючи королеві, але чимало серед плакальників було тих, хто не Юту жалів, а себе, тому що король Остин, авжеж, дружини не віддасть, і очікування чудовиська не справдяться, і що тоді станеться з нещасним народом!
Цвіла й розвивалася весна; поля стояли порожніми, чорними — ніхто не орав і не сіяв, зате чорні смерчі щодня збирали рясну поживу, закручуючи у свої лійки тюхтіїв і невдах. Весні, втім, було начхати — крізь кругляки брукованих доріг пробивалися зелені паростки, і поверталися додому співочі птахи — хоч їм, мабуть, краще було б залишатися на зимовищах.
Сонячної, ясної, по-весняному теплої днини король Остин вийшов на майдан — говорити з народом.
Тисячі поглядів бродили по його обличчю, намагаючись прочитати на ньому долю країни й свою власну долю, але обличчя це, що сильно змарніло за останні тижні, здавалося непроникним. Матері, готові плакати й благати, притискали до грудей немовлят; старі скептично хитали головами — де таке бачено, щоб чоловік, рідний законний чоловік — дружину в жертву віддав? Ніколи…
Остин зійшов на поміст — тисячі горлянок судомно вдихнули свіже, насичене запахом гною, весняне повітря.
— Піддані, — сказав Остин, і голос його здригнувся. — Люди. Діти мої… Брати мої…
Хтось схлипнув. Остин підняв обличчя — і десятки людей, що найближче, могли заприсягти, що бачили сльози в його очах.
— Королівство в страшній небезпеці… Ворог з’явився, звідки не чекали, і ось… Чудовисько з моря вимагає від нас жертви. Страшної жертви, люди! Нехай кожен запитає себе — чи готовий він віддати… сина? брата? матір? дружину? Нехай кожен запитає зараз, люди…
На тих, хто стояв на майдані, холодною брилою навалився страх, майже впевненість: ні, не віддасть.
— Піддані… Брати, — голос Остина здригнувся, але одразу зміцнів, — діти… Зараз я — ваш батько. Послухайте, мені вибирати…
Ні шереху. Ні звуку. Напівроззявлені роти.
— І я вибрав, люди… Я відповім за свій вибір… Я…
Остин здійняв тремтячі руки, начебто прохаючи в неба захисту.
— Я врятую вас, люди! — закричав він протяжно й могутньо. — В ім’я королівства я віддаю найдорожче, що маю — дружину!
Тиша тривала стільки, що спритний устиг би порахувати до десяти. Потім повітря вибухнуло несамовитим л$ементом, у якому змішалися радість порятунку, і надія, і гіркота, і здивування… Але голосніше за всіх ревіла відданість — відданість його величності Остину, батькові й рятівникові своїх підданих.
Арман бачив і чув королівську промову з початку й до кінця.
Йому треба було кудись бігти, щось робити — а він не міг одірвати ніг від підлоги. Він прибув з немислимої далечі, щоб урятувати Юту — а тепер стояв, немов паралізований, і дивився в магічне дзеркало.
А воно вперто показувало короля Остина, що в супроводі почту вертався в палац; Арман тупо дивився, як він піднімається сходами — тими самими, якими так нещодавно сходила Юта у вбранні нареченої! Здається, минули століття… Остин пірнув за якусь портьєру й опинився в маленькій кімнаті без каміну — щоб не можна було підслуховувати через камінний димар. Там чекав на нього непримітний чоловічок у сірому.
І знову Арман залишився, хоча мусив поспішати на допомогу!
— Вітаю, — неголосно, глузливо сказав сірий чоловічок.
Остин люто на нього глянув:
— Тримай язика на припоні… Усе буде, як домовлено?
— Чесна угода, — сказав чоловічок з дивною усмішкою. — Ви виконуєте умови — і наш… партнер виконує їх неухильно.
— Усе, — кинув Остин. — Можеш іти.
І знову сірий чоловічок усміхнувся — ласкаво, навіть солодко:
— Не все, мій королю… Плутанина сталася. Золотих зливків має бути п’ять.
— За п’ятий одержиш монетами.
— О, мій королю… Кому, як не вам, знати, що за сплав у цих ваших монетах… Профіль ваш, безперечно, гарний, але золото…
Остин сіпнувся:
— Зі мною не торгуються, чаклуне. Але, може, тебе влаштує посада придворного чарівника?
Чоловічок реготнув:
— Заманливо, мій королю…
Обличчя його раптом, без переходу, стало жорстким:
— Жарти пріч. Того, що я зробив для вас, не зробив би більше ніхто. Говорити з морським чудовиськом, торгуватися, призначати ціну — підіть, знайдіть охочого! Та ж не потрібна йому жінка ваша, повірте, йому аби зжерти, Ритуал свій виконати… Це ж скільки праці треба було, щоб пояснити, втовкмачити: король, мовляв, сам дружину пропонує, призволяйтеся!
— Тихо, ти! — прошипів зблідлий Остин.
Чаклун знову всміхнувся:
— Та не золото ваше… Мені принцип дорогий: пообіцяв — плати!
— Одержиш, — сказав Остин крізь зуби. — Але за умови: завтра, як усе скінчитися, забирайся геть, далеко й надовго…
Сірий чаклун мугикнув, перебільшено низько вклонився й вислизнув геть.
* * *
День стояв по-весняному ясний і теплий.
Чорна карета виповзла із столиці ще вночі, під покровом темряви; її сахалися, від неї ховалися, не хотіли дивитися. Екіпаж був споряджений та прикрашений відповідно до древнього ритуалу: державний прапор покривав дах, і на кожних дверцятах — зображення простягнутої долоні, руки, що приносить жертву. На передку смиренно в’яли
