Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Карета повзла й повзла, погойдуючись на вибоях, і ось у повітрі запахло морем, а спереду почувся ледь помітний шелест хвиль; візник на передку зіщулився, але всередині карети, наглухо закритої й заштореної, не було чути жодного звуку й не вгадувалося жодного поруху.

Супутники страшного екіпажу трималися віддалік — король з офіцерами варти, всі верхи; сіренький чоловічок на сумирному мулі, кілька наляканих каменярів у візку з високими бортами, а далі, ховаючись в кущах і в клоччі туману — найхоробріші й найцікавіші з навколишніх жителів.

Карета виїхала на берег, і її вузькі колеса одразу загрузли майже по саму вісь; візник немилосердно лупив коней, а вони хропли та з жахом косилися на море, хоч море було на диво спокійне — просто як скло.

Карета, насилу просуваючись, дотяглася до пласкої стрімкої скелі й стала. Візник зіскочив з передка, підбіг до коней і застиг, мовби шукаючи в них підтримки.

Сміливці, сховавшись за скелями, бачили, як офіцери варти відчинили дверцята карети й опустили підніжку, як король майже на руках витяг безвольну жіночу фігурку, одягнену в довге біле вбрання. З візка вивантажили каменярів з інструментом; у пісок, дзенькнувши, впав золотий ланцюг, що його вимагав ритуал.

Візник ховав обличчя в кінських гривах, щось шепотів, тремтячою рукою погладжуючи морди — мабуть, заспокоював. Король махнув йому рукою — птахом злетівши на передок, візник скерував карету геть від моря, і коні помчали, як востаннє в житті. У піску залишилися глибокі борозни від коліс.

Жінку в білому підвели до скелі; цікаві, спостерігаючи здалеку, штовхали один одного ліктями в боки. Король нервувався, раз у раз поглядав на дедалі світліше небо, і на тихе, гладке море; сірий чоловічок опинився поруч і щось неквапливо йому пояснював.

Робітники стояли, збившись у гурт, і начальникові варти довелося довго репетувати й розмахувати кулаками, доки вони зібрали інструменти та, як і раніше притуляючись один до одного, рушили до скелі. Сірий чоловічок діловито вказував, де саме довбати скелю, де вбивати скоби; застукав молот, спочатку неохоче, а потім дедалі швидше й тривожніше — наближався світанок. Жінка в білому сиділа, скоріше, напівлежала на піску, і король раз у раз стурбовано на неї поглядав.

Нарешті роботи коло скелі було закінчено. Офіцери, не дивлячись один на одного, взяли жінку попід руки; вона не пручалася. Спільними зусиллями її поставили біля скелі, руки виявилися розведеними в сторони й вгору, дві скоби на зап’ястя, дві скоби на кісточки ніг, і золотий ланцюг упоперек грудей.

— Отак-о йому незручно буде жерти, — прошепотів парубійко років шістнадцяти, що поміж інших зачаївся серед скель. Відповіддю йому був важенний ляпас сусіда.

Робітники покидали кайла й молотки й кинулися тікати; відійшли офіцери варти, поспіхом посідали в сідла. Король кілька секунд стояв перед прикутою до скелі жінкою, потім швидко глянув на море — і заспішив до коня.

Благословлялося на світ.

* * *

Він летів, обламуючи крила й знаючи, що не встигне.

Він проклинав усі затримки й зволікання! Проклинав перекази, викарбувані на кам’яних стінах, і всі на світі пророцтва!

«І була велика битва, і впали під ударами Юки діти його, і племінники, і родичі, що вивергали полум’я… Озирнувся Сам-Ар і побачив страхітливого Юкку, що знову здіймався з води… І зітнулись вони, і сонце закрило лице своє з жаху, і зорі тікали, і вітер, обпалений, заслаб і впав на землю…»

А тепер вітер стояв стіною, зносив Армана назад, ніби відкидаючи, воліючи застерегти…

«Юкка приходить з моря, і діти його, і онуки, і правнуки з’являться з безодні… Бережи свій вогонь, нехай захистить він тебе від жахливого Юки, і від дітей його, й онуків, і…»

Онук, або правнук великого Юкки забажав зжерти принцесу Юту. І ось Арман летів, а крила німіли, тому що сказано в пророцтві: «Для двісті першого нащадка радість і довге життя, якщо стерегтиметься породжень моря…»

Він іще сподівався, що встигне перехопити принцесу по дорозі — по дорозі на страту. Але навесні ночі стають дедалі коротші, а діти Юкки, як велить їм закон, приходять за жертвою на світанку…

Минулого разу на дорогу в королівство Остина Арман витратив ніч та півдня. Тепер залишалася тільки ніч, а ще вітер назустріч, а ще нудотний, бридкий страх: не встигне. Не встигне висмикнути Юту з-під носа в чудовиська, не перехопить, не занесе далеко… Нащадок Юкки з’явиться на світанку, і він, Арман, виявиться віч-на-віч із…

Крила обвисли, як паралізовані. Цей жах сидів у всіх його предках, починаючи з доблесного Сам-Ара, що програв велику битву та, вмираючи, благав нечисленних живих нащадків: стережіться!

Тільки на превелику силу Арман спромігся опанувати себе та втриматися від ганебного падіння. Ще є час. Морські створення повільні, він вирве Юту з рук конвоїрів… а насправді катів…

Йому привиділося обличчя Остина, і ненависть, майже так само сильна, як до того — страх, скрутила його волю в тугий джгут.

Зрадник… Кат, убивця… Але — потім. Це потім. Спочатку — Юта.

Так він летів, і напади страху чергувалися з нападами відчайдушної надії й гарячкової рішучості, а вітер штовхав і зносив, і невдовзі стало зрозуміло, що він не встигне.

* * *

Часом вона провалювалася в забуття, і це було найкраще — занурена в густі чорні хвилі, вона безтямно й бездумно пливла водами темної ріки, цілком скорившись течії. Тоді вона нічого не відчувала й не розуміла, що відбувається; але часом то невдалий рух, то несподіваний дотик скелі чи просто нещаслива випадковість висмикували її з непритомності, і, охоплена небувалим жахом, вона починала битися в ланцюгах і кричати від страху.

Істерика змінювалася повною байдужістю; Юта дивилася на море, гладеньке, ніби вкрите плівкою, на небо, де займався світанок, і в цьому втомленому очікуванні смерті до неї приходили видіння.

Чомусь уявлявся їй фонтан із прозорими цівками й золоті рибки у фонтані, калюжі під дощем та якась куховарка в зім’ятому фартусі. І вже зовсім незрозуміло, звідки взялася незнайома дівчинка років п’ятнадцяти, що пришиває чорні ґудзики до білої весільної сукні.

Весілля… Остин… До речі, хто це? А, ось відкривається й закривається красивий чуттєвий рот, проте голос звучить чужий, і слова долинають не з рота, а наче збоку: в ім’я королівства… Велика жертва, велика втрата… Нащадки не забудуть, Юто…

Нащадки… Двісті перший нащадок… Підземний зал, і смолоскип вихоплює з темряви присадкуваті колони, вкриті письменами… Двісті першому нащадкові — довгі роки життя… А ось малюнок згадувати не варто… Дурний малюнок, ніби дитячий — хтось там здіймається з води…

Юта здригнулася