Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
— Ти ж хоробрий! — холодно зауважила королева.
Обличчя короля вкрилося червоними плямами, але він нічого не відповів та схилився над тарілкою.
По сніданку Юта пішла у свої покої, і туди ж увірвався Остин.
Одним лютим поглядом оглянув дружину за столом, чорнильницю з пером, купу списаного й покресленого паперу. Клацнув пальцями, відсилаючи мовчазну фрейліну. Процідив крізь зуби:
— Якщо ще хоч раз ти насмілишся без дозволу відкрити рота…
Так, король був дійсно розлючений. Уроки етикету злазили з нього, наче шкіра з підстаркуватої змії.
— Якщо ти ще раз посмієш дзявкнути…
Юта встала — як і раніше холодна, навіть трохи глузлива:
— Що ж тоді? Ти знову віддаси мене драконові?
Остин хропнув:
— Отже, правда… Те, що про тебе кажуть…
Юта підняла голову:
— Що саме?
За портьєрою тихо вовтузилися — підслуховували — два пажі.
— Засватана драконом — ось що! Заміж тебе видав змій, мерзенний дракон, слизька тварюка…
Юта зробила крок уперед, презирливо стиснувши губи, безжалісна, мов фехтувальник перед дуеллю:
— Він стократ шляхетніший за тебе!
— Що?! Твій дракон, як я пам’ятаю, смердить, мов обкаляна коза!
Юта ніби наштовхнулася на невидиму перешкоду. Зі свистом втягла повітря. Кинула, наче камінь в обличчя:
— Дурень… Я бачила увесь ваш бій. Я бачила, як ти перелякався.
За портьєрою впало щось важке, почувся тупіт ніг при втечі. Остин дивився крізь Юту білими від ненависті очима.
Ідучи, він спіткнувся та вдарився обличчям об ручку дверей. Увечері слуги, сміючись, передавали з уст в уста: королева відлупцювала короля, осьо який синець поставила!
Остин дожив-таки до найстрашнішого: з нього сміялися.
Пустеля прийняла Армана, майже всиновила.
Щодень він дужчав, і видіння, що приходили до нього під жерлом згаслого вулкану, сповнювалися новими фарбами й новим змістом. Предки говорили з ним — мовчки, але виразно, і ніхто не дорікнув йому, що полишив замок напризволяще, що не виконав Ритуалу…
Замок. Ритуал.
Розвалені вежі, чорна паща Драконячої Брами, замкнені кімнати, порожні зали… Мертва споруда, і та, чий сміх оживляв її, далеко, ох як далеко…
Піймавши себе на схожій думці, він скреготів зубами й відштовхував Юту від себе, виганяв, забував. Але дні минали і минали, і віднайдений спокій танув, мов лід на долоні.
Якось уночі він прокинувся, вкритий потім. Звук, довгий красивий звук з’явився з остиглої пустелі — а пустеля багата на голоси… Одначе в Армановім сні голос пустелі був голосом стародавнього музичного чудовиська, інструменту, що захаращував Органну кімнату. Інструмент співав, а перед ним стояла, вперто піднявши голову, дивна, некрасива, випадково викрадена принцеса…
Опівдні він сидів під прямими променями сонця й пересипав пісок з кулака на долоню. Золотий струмок заворожував, наче вогонь, наче море, наче гра хмар… Арман знову зачерпував і знову пересипав пригорщі піщинок, аж доки в його голові виник рядок:
— Я спрагу волів вгамувати піском…
Він ворухнув сухими губами. Прошепотів непевно:
— І море спалити хотів… Я мріяв…
Пісок зсипався з його долонь.
— Я мріяв забути тебе…
— Знову ти, молодий драконе, — сказав Той, Що Дивився Зі Скелі.
Арман перевів дух і важко сів на камінь.
— Ти повернувся звідти? Але зазвичай звідти не приходять.
— Ти знаєш, де я був? — запитав Арман байдуже.
Голос видав короткий сухий смішок, але нічого не відповів. Печера здавалася круглою, замкнутою, і Арман не бачив виходу, що був тут перше.
— Ти повернешся туди, за море, молодий драконе? Божевільна витівка. Що мені сказати твоєму нащадкові, якщо він з’явиться сюди за двійко тисяч років?
— У мене не буде нащадків.
— Шкода. Але нащо тоді тобі летіти за море?
І тоді Арман зібрався із силами й подивився просто назустріч погляду Того:
— Послухай… Я не знаю, хто ти, але, може бути, ти зможеш відповісти мені…
Він завагався. Погляд його співрозмовника глушив, мов удар в обличчя.
— Я не знаю, як запитати… Та й як тобі знати… Але, може бути…
— Про цю людську дочку? — запитав голос просто, навіть буденно.
— Я знаю… Ти — ні, ти не знаєш. Не лети за море, молодий драконе. Там ходить смерть, її й твоя… Близько…
Погляд зник, і в глибині нори ухнуло, так наче велетенський корок вирвали із пляшки. Печера розітнулась, мов прірва, і у виниклому прорізі Арман побачив море.
10
Метелик в тенетах тісних Ритуалів,
Народжений вільним, не був ним без тебе.
Звав тебе. Покажи-но, де небо.
Арм-Анн
Троє королівств, що безтурботно стояли на морському березі довгі століття, здригнулися від жаху. Древнє морське чудовисько, про яке досі пам’ятали тільки літопису, здійнялося з глибин — уперше за останнє сторіччя.
Море нуртувало, й до берега вже виразно долинало глибинне ревіння, від якого волосся ставало сторч. Прибій викинув на берег рештки піратського судна — добротний корабель був перекушений навпіл. Один пірат уцілів — пальці його, що вчепилися в уламок щогли, довелося розтискати чотирьом сильним чоловікам. Сивий, як молоко, у свої двадцять з гаком років, пірат виявився божевільним і нічого не зміг розповісти.
Авжеж, берегова охорона й подумати не встигла про опір — просто розбіглася, як зграя зайців, та й хто насмілився б їй докоряти? Одне село було вже змито в безодню — правда, без жителів, які встигли завчасно повтікати. Про судноплавство й риболовлю було забуто; чудовисько гатило об берег величезними хвилями, погрожуючи розколоти його, розмити і зруйнувати людські поселення на багато верст навкруги. Усі, хто хоч трохи знався на звичках подібних істот, очікували з острахом, коли чудовисько зажадає жертви.
Правителі трьох королівств зібралися на термінову раду, і, як не крути, але головне рішення лягло на плечі короля Остина, оскільки чудовисько оселилося саме в його територіальних водах.
Засідали вночі, цілком таємно; пристарілий король Верхньої Конти, Ютин батько, пропонував геть фантастичний план — виготовити велетенську гармату із всіх можливих мідних запасів, і кам’яне ядро до неї — завбільшки як гора, зібрати порох з усіх трьох армій… Король сам не вірив в успіх цієї вигадки.
Король Акмалії, батько Олівії, запропонував відразу два варіанти — отруїти море великою кількістю отрути для щурів або вступити із чудовиськом в переговори.
Остин похмуро мовчав. Біля воріт палацу на нього чекав непримітний чоловічок у сірому плащі — славнозвісний на три королівства чаклун.
Розійшлися, так нічого й не вирішивши; сірий чоловічок, скоряючись ледь помітному кивку короля Остина, прослизнув услід за ним в обвішану килимами кімнатку, і двері за його спиною щільно й надійно зачинилися.
* * *
Зворотній шлях над морем був удвічі коротший.
