Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Усе повторювалося — він знову летів над нескінченною хвилястою поверхнею, та це не була зрадницька, ворожа гладь моря. З кожним помахом він наближався до чогось, а, як він тепер твердо знав, попереду на нього дійсно щось чекало.

Тінь його, подібна маленькій чорній пташині, ковзала нагромадженнями піску — вниз, стелячись, вигибаючись, мов віддзеркалення в неспокійній воді. Повітря над пустелею тремтіло і струменіло; потужні висхідні потоки підхоплювали Армана під крила, і він ширяв, розпластавшись, дивуючись новому дивовижному відчуттю…

Так минув день, і ввечері небо від обрію до обрію налилося важким червоним світлом. Настала ніч, холодна, як гірський перевал, але Арман летів і не сідав на остиглий пісок.

Проминув іще день, і ще ніч, і ще. Сонце вливало в утомленого за ніч дракона нові сили, а пустеля була з ним ласкава — око спочивало на м’яких лініях мандрівних барханів, і Арманові подобалося дивитися на гру піску, як колись — на вогонь в каміні… У нього з’явилося неясне відчуття, що він повернувся додому.

Потім попереду з’явилися чи пагорби, чи занесені піском руїни. Затремтівши, Арман кинувся вперед так швидко, як тільки міг.

Інстинкт двохсот поколінь предків знайшов у його голові форму — то було слово «мета».

Мета! Арман опустився в пісок, і довкола нього здійнялася гаряча хмара. Вітер негайно відніс її вбік.

Вітер. Арман звідкілясь знав про нього, що той ніколи не міняє тут ні сили, ні напрямку. Тому й брижі на піску були тут злежалі, бездоганно правильні, як віконні грати.

Арман… Ні, Арм-Анн стояв нерухомо, і вітер тонко співав в лусочках, здійнятих сторч.

Перед ним був темний уламок скелі, не уламок навіть, а сплав, згусток — невисокий, болісно скривлений, немовби згорблений, конус. Його вершина з’їхала набік, і там, де вона мала бути, зяяв темний сліпий отвір.

Древній вулкан, що колись вивергав зі страшного жерла згустки полум’я, давно затих і застиг; якась сила, що перевершує його власну силу вогню, покривила старече тіло, і останній вулкан став перед останнім драконом, як захолола руїна.

Арм-Анн заревів.

Так ревіли тисячоліття тому його предки; почувши цей моторошний крик, збожеволів би всякий сміливець, народжений людьми. Далеко за піщаними гребенями здійнялася над жовтою поверхнею потворна голова на довгій шиї. Здійнялась — і зникла знову.

Арм-Анн ступив уперед. Одне зусилля — і сліпе жерло виявилося на рівні його очей. З надр скелі гостро пахло драконом — Арман упізнав свій власний запах, схожий на запах згарища.

О Прадраконе, Ти, Що Стоїш На Початку, Ти, перед яким я винен, Ти, на кого я покладаю найостаннішу надію. Почуй мене, хай де ти є, я стою на твоїй землі, я, Арм-Анн, прийшов і тремчу, і очікую. Яви мені свою присутність, Перший Предку.

Він заплющив очі й тривало видихнув полум’я в згасле жерло — начебто хотів вдихнути життя в губи вмираючого.

Земля здригнулася; вітер змінив раптом напрямок, і хмари піску, розгублені й неприкаяні хмари давно заспокоєного піску злетіли в небо.

Арман дихнув іще. Гортань його сповнена була полум’я, і він готовий був віддати все, без залишку.

Здригнувся скривлений конус. Жерло, як і раніше, було темне, проте там, в глибині, щось рвалося й тріскалося, і Арман почув гарячковий подих.

І тут на нього навалилося.

Не втрачаючи тями, але ніби заціпенівши, він бачив пустелю наскрізь — вона сповнена була життя, як і море, і, як у морі, на дні її таїлися моторошні й нещадні істоти… А потім він бачив море, з якого колись здійнялася ця пустеля, і гори, що пішли під воду й стали морським дном… Кільце, кільце замикалося — висихали морські мушлі, випалювані сонцем, мов глина в гончарній печі… Чужі тварини заселяли чужі гори, а потім наставала зміна, гори провалювалися, даючи місце морю, де жили геть інші істоти, жили, щоб померти й дати місце наступним…

Він бачив Того, Що Спить, замурованого в скелях під фундаментом замку, й жахливого Юкку в підводних чертогах…

Він бачив зоряне небо — не таке, яке воно було завжди — за його пам’яті й за пам’яті предків. Вінець Прадракона на цьому небі був яскравіший та барвистіший, а туманностей Вогненний Подих було дві… Закручувались, пожираючи одна одну, чорні спіралі порожнечі, а поруч народжувалися нові зірки, увінчані хвилястими променями, білі з жовтим…

Арм-Анн вдмухував і вдмухував полум’я в холодні вуста мертвого вулкана. Він задавав уявні питання — але видива, які весь час змінювалися, навряд чи можна було назвати відповідями. Багато чого з побаченого він не розумів, але воно, безумовно, випромінювало мудрість, упевненість, спокій.

І Арм-Анн заспокоївся — вперше за багато днів. Погаслий вулкан не був мертвим, і згасаючий рід не був приреченй. Двісті перший нащадок повернувся додому, до колиски предків, і не було сили, що перешкодила б йому залишитися тут назавжди.

Він не помітив, коли набув людську подобу; простягшись на гарячому піску, він слухав небо й слухав пустелю, і не тужив більше за батьком, тому що певно сподівався колись зустрітися з ним.

І він заснув, умиротворений, на піску під зірками, слухаючи пустелю.

Неймовірна подія вселила жах і в королівський палац, і в останню халупу: морське чудовисько, яке тривалий час не тривожило береги, готове було з’явитися знову.

Усі ворожки пророкували лиха й нещастя; компаси кораблів, що вийшли в море, крутилися, мов дзиги.

Рибальські судна поверталися без улову, охоплені панікою. Хтось щось бачив, хтось чув звуки, що лунали просто з моря, хтось пропав безвісти.

Було приведено в бойову готовність частини берегової охорони, але з їхні доблесні лави щодня рідшали й тоншали. Натомість країною вештались юрби дезертирів і поширювали такі чутки, що навіть найдобропорядніші й найзаможніші газди ладні були кинути все й тікати світ за очі.

Остин раз у раз виступав з промовою, завжди однаковою: король і радники, мовляв, не допустять, щоб якесь чудовисько тероризувало мирних громадян… Раз чи двічі надходили повідомлення, що якийсь рибалка зловив чудовисько сітями й незабаром привезе його на загальний огляд, проте вірити таким чуткам не поспішали. Навпаки — варто було комусь заволати не своїм голосом, що «підводний жах» учора зжер двоє сіл з селянами, худобою й домашнім реманентом — його слухали, вирячивши очі й цокотячи зубами… Настали недобрі, тривожні часи.

— Ти ж переміг уже дракона — чом би тобі не перемогти й морське чудовисько? — голосно запитала королева свого чоловіка.

Було це за сніданком, довгий стіл розділяв чоловіка й жінку, і, розмовляючи, доводилося майже кричати.

Остин здригнувся. Слуга ледь не розлив на скатертину білий винний соус, а присутні