Світляки на полі бою - В В Срібна

*― Вітаю вас, чув, що ви хотіли мене бачити, пані Валія. - сказав сімнадцятирічний хлопець з темним волоссям і яскраво сірими очима, які ніби світилися,  заходячи до кімнати.

*― Так, я рада тебе бачити, Закіре. Сідай. Хочеш чаю? - запитала жінка, яка сиділа за столом. У неї були сірі, але менш блискучі очі й чорне хвилясте волосся.

*― Давайте відразу до діла.

*― У мене для тебе є вигідна пропозиція, я зроблю так, щоб саме ти сів на престол, а ти своєю чергою даси мені владу притаманну матері султана.

*― З чого така впевненість, що ви можете мені з цим допомогти? Наскільки я знаю, у вас немає ні довіри, ні приязності султана.

*― У мене все ще є тут свої люди. Хоча він мною і не зацікавлений, але владу я ще маю.

*― Чому ви хочете допомогти саме мені, а не своєму сину?

*― Цей хлопчисько ні на що не здатний. Як би я не бажала всадити його на трон, я не зможу та і бажання не маю. Я його ненавиджу. Саме після його народження султан мене покинув.

Хлопець задумався дивлячись то на жінку, то на супутника.

*― Так і бути, я згоден. Сподіваюсь… Ви мене не підведете.

Тут роздався неочікуваний стукіт. До кімнати зайшов Рустем, а затим Ян, він вклонився і через декілька секунд підняв голову.

*― Як ваше самопочуття матінко. Закіре не очікував тебе побачити.

*― Радий тебе бачити у здоровому глузді, Рустеме. Що ж,  мені пора. Бувайте пані Валія, Рустеме.

*― Сьогодні гарна погода, чи не правда? - сказав Рустем стоячи біля куща з трояндами.

*― Так, ваша світлість.- відповів йому Айнур.

Рустем задумливо подивився на сонячне, майже безхмарне небо.

*― Вітаю, вас пане Рустеме. - він обернувся, хлопець не очікував, що хтось крім Айнура знаходився поряд. - моє ім’я Розалія, пані Валія попросила мене зіставити вам компанію.

*― Що ж, раз так, прошу, прогуляймося. Айнуре, можеш бути вільним, якщо щось знадобиться, я тебе покличу.

*― Як накажете.- він вклонився і направився до палацу.

Хлопець направлявся до своєї кімнати думаючи про те чи вплине на їх план поява Розалії.

*― Айнуре, така неочікувана зустріч.

Побачивши жінку, він вклонився.

*― Вітаю вас пані Валія.

*― Що ж, якщо вже ми зустрілися, прошу, зайдімо до моєї кімнати, я б хотіла поговорити.

*― Як накажете.

Зайшовши, вона запропонувала хлопцю сісти, затим замкнула двері й сів навпроти нього.

*― Про що ви хотіли поговорити?

*― Я хочу тебе попросити про поміч, розповідай мені про зайняття мого сина. Зрозумій мене. Я за нього хвилююся.

*― Пані, але… Це неправильно. Я його слуга і якщо…- Айнур напружився.

*― Я все розумію, але все ж прошу тебе. Розумію, це неочікувано, але все ж прошу.

*― Я… Повинен подумати. Прошу дайте мені трішки часу. – почувши це вона взяла його за руку. Від неочікуваності він трішки смикнувся.

*― Прошу тебе.

*― Будь ласка. Дайте час це обдумати.

 *― Добре, я дам тобі це обдумати до вечора, а за тим, благаю, дай відповідь.

*― Як накажете.

Ян зайшов в невеличку крамничку в пошуках нового пера. Тут вибір завжди був більший ніж  де інде.

*― Привіт. - Ян здригнувся від руки покладеної йому на плече.

*― Наіле, ти мене налякав.

*― Вибач, вибач. Я не хотів. Прийшов за чимось конкретним?

*― Так, шукаю нове перо.

*― Допомогти?

*― Судячи з того, що майже всю роботу з документацією роблю я замість тебе і Рустема ви в них не розбираєтесь.- посміхнувшись мовив хлопець.

*― Ну що ти! Я в них не погано розбираюся.

*― Правда?- посміхаючись і дивлячись Наілю в очі пронизливим поглядом спитав він.

*― Ну може не прямо таки майстерно, але все ж розбираюся!

Ян засміявся.

*― Що ж, раз так то я не відмовлюся від помочі.

Ян стояв у конюшні біля свого коня. Він одягнув на нього сідло зі стременами й зараз просто гладив його.

Ворота конюшні відчинилися і в середину зайшов Закір. Ян вклонився.

*― Ну що ти. Не треба, підніми голову. На скільки я пам’ятаю, тебе звати Айнур. Дуже гарне ім’я.

*― Для мене велика честь отримати ці слова від вас.

Закір підійшов ближче і погладив коня хлопця.

*― Прекрасний кінь. Як його ім’я.