Чорнильна смерть - Корнелія Функе

«І за життя Змієголова я заберу не тільки твоє життя, а й життя твоєї доньки».

Мо поглянув на Вогнерукого. Його мертве обличчя було набагато спокійніше, ніж живе. Чи зустрівся він на тому світі зі своєю молодшою донькою, Козимо й першим Роксаниним чоловіком? Чи всі небіжчики перебувають в одному місці?

Кіт сів перед Мо й дивився на нього.

— Я згоден, — відповів Мо таким хрипким голосом, що насилу почув свої слова. — Але я теж ставлю одну умову: дай мені Вогнехідця. Мій голос уже давно вкрав у нього десять років життя. Дозволь йому повернутися зі мною. Крім того… хіба не співають у піснях, що Змієголов загине від вогню?

Кіт аж пригнувся. Його шкура відгнила і впала на пріле листя. Кістки знову вкрилися плоттю і пір’ям, і золотий пересмішник із кривавими грудьми пурхнув на плече Мо.

— А ти залюбки втілюєш у дійсність те, про що співають у піснях, еге ж? — прошепотів він йому. — Гаразд. Я віддам його тобі, Вогнеходець житиме знову. Та коли надійде весна, а Змієголов і далі буде безсмертний, його серце припинить битися разом з твоїм — і серцем твоєї доньки.

Мо паморочилось у голові. Він хотів схопити птаха і скрутити йому золоту шию, щоб уже не чути його голосу, такого старечого й незворушного, з глумом у кожному слові. Меґі. Мо майже зашпортувався, коли ще раз підступив до Вогнерукого. Білі жінки цього разу розступилися перед ним украй неохоче.

— Бачиш, мої доньки не дуже хочуть, щоб він ішов, — проказав голос старої жінки, — хоча знають, що він повернеться.

Мо глянув на нерухоме тіло. Обличчя справді було набагато спокійнішим, ніж у житті, і якусь мить Мо не мав певності, чи сподобається Вогнерукому, що він покликав його назад.

Птах і далі сидів на його плечі, такий легенький, із такими гострими кігтиками.

— Чого ти чекаєш? — запитала Смерть. — Гукни його.

Мо послухався.

Знайомий голос

— Що лишилося йому? — запитала себе Довга Тінь. — Які думки і чутки, які імена? Чи, може, в його голові є тільки туманні відчуття й купа непов’язаних слів?

Барбара Кавді. Біла кістка

Білі жінки пішли. Лишили його самого з усією синню, що зовсім не пасує до червоної барви вогню. Все було синє, мов вечірнє небо, синє, мов квіти герані, синє, мов вуста людини напідпитку, синє, мов серцевина надто яскравого полум’я. Так, інколи жар траплявся і в цьому світі. Гаряче і холодне, яскраве і тьмяне, страхітливе і гарне — все було однаковим. То була неправда, яку годі відчути в краю мерців. Людина відчувала і чула, нюхала і дивилася, але серце було напрочуд незворушне, немов спочивало, перше ніж знову почнеться танок.

Спокій. Що це за слово?

Чи відчувають його й берегині цього світу, а чи просто тужать за іншим? Біль, якого вони не знають, плоть, якої вони не мають? Можливо. А може, ні. З їхніх облич годі про щось дізнатися. Він бачив там усе: і спокій, і тугу, і радість, і страждання. Неначе вони знали про все і в цьому, і в тому світі, неначе складалися водночас з усіх барв, усіх барв, що зливалися між собою, даючи біле світло. Вони розповіли йому, що в краї мерців є й інші місця, похмуріші за те, куди вони привели його, і що тут ніхто не лишався довго — тільки він. Адже він прикликав для них вогонь…

Білі жінки боялися вогню і любили його. Вони гріли над ним свої бліді руки і сміялися, мов діти, коли він змушував вогонь танцювати для них. Вони й були діти, водночас малі і старі, просто старезні. Вони дозволяли йому формувати з вогню дерева і квіти, сонце й місяць, а він малював вогнем обличчя, обличчя, які бачив, коли білі жінки брали його з собою на річку, де вони мили серця небіжчиків.

— Поглянь туди! — шепотіли вони йому. — Поглянь туди, і ти побачиш тих, хто любить тебе — у своїх сновиддях.

Він нахилявся над прозорою синьою водою, розглядав хлопчика, жінку й дівчинку, чиї імена він забув, і бачив, як вони сміються уві сні.

— Чому я вже не знаю їхніх імен? — запитував він.

— Бо ми виростили твоє серце, — казали вони. — Ми виростили його в синій воді, що відокремлює цей світ від іншого. Вона спричиняє забуття.

Атож, так справді було добре. Бо, тільки-но він намагався пригадати, хто він, поставала тільки синь, пестлива й заспокійлива. Тільки тоді, коли він кликав вогонь і розгоралась червона барва, образи з’являлися знову, ті самі образи, які він бачив у воді. Проте туга за ними вщухала, перше ніж набирала сили.

— Як мене звати? — часом запитував він, і тоді білі жінки сміялись. «Вогнеходець, — шепотіли вони. — Таким було твоє ім’я і буде таким завжди, бо ти будеш з нами вічність і не підеш, як решта, в інше життя».

Інколи вони приводили йому дівчинку, зовсім маленьку. Вона гладила йому обличчя і сміялася, мов жінка, яку він бачив у воді та в полум'ї.

— Хто це? — запитував він.

— Вона була тут і вже пішла, — відповідали вони. — Вона була твоя донька.

Донька… Це слово відлунювало стражданням, проте його серце тільки пригадувало, він нічого не відчував. Він відчував тільки любов, нічого, крім любові. Нічого іншого не існувало.

Де вони були? Вони ніколи не лишали його самого, відколи він був тут, тут… де він завжди був. Він уже звик до блідих облич, до їхньої краси й тихих голосів.

А потім зненацька пролунав інший голос, такий відмінний від їхніх. Він знав цей голос. Знав навіть ім’я, яке вимовив той голос.

— Вогнерукий!

Він ненавидів цей голос… Чи, може, любив його? Він не знав. Він знав тільки одне: цей голос поверне все, що він забув, — мов сильний біль, який ураз примусить закалатати його спокійне серце. Може, цей голос уже завдавав йому болю, і то такого шаленого, що його серце мало не розбилося? Так, він пригадує себе! Він заткнув вуха руками, але ж у світі мертвих чують не тільки вухами, і голос дійшов йому до найдальших глибин, мов свіжа кров, що потекла в давно занімілі судини.

— Вогнерукий, прокидайся! — вимагав голос. — Повертайся. Сюжет розказано ще не до кінця.

Сюжет… Він відчув, як синь штовхає його вперед,